Джек Лондон - Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон

це пістоль та вічна темрява, що дасть її куля. Дома багато було в мене віскі для гостей — я ніколи не торкнувся його. А жах до пістоля у мене зростав. Саме тоді, коли блискуча промінне та мрія — народ формувалася в моїх думках. Мене так охопило бажання вмерти, що я боявся вбити себе уві сні, мусив віддати пістоля, щоб його сховали від мене там, де моя рука не зможе несвідомо схопити його.

Та народ врятував мене. Народ прикував мене до життя. Для мене ще залишився один бій — бій за народ. Я пустив за вітром всяку обережність і з лютим завзяттям кинувся в бій за соціалізм, сміючись зі своїх видавців, що застерігали мене та були джерелом, з якого я здобував своїх сто біфштексів у день. Я ставився брутально-недбайливо до почуття тих, кого так жорстоко вражав. Помірковані радикали закидали мені часом, що мої змагання були такі одчайдушні, такі нерозважливі й небезпечні, що я затримав соціалістичний рух у Сполучених Штатах на п’ять років. Хочу тепер, по багатьох роках, сказати, що я глибоко переконаний, що прискорив розвій соціалістичного руху в Сполучених Штатах найменше на п’ять хвилин.

Це народ, а не Зелений Змій вилікував мене від моєї довгої хвороби. Видужавши, я ще зазнав кохання жіночого, і воно цілком вилікувало мене та приспало мій песимізм на багато! довгих днів, поки Зелений Змій знов розбудив його. Але цього часу я вже домагався істини не так уперто і утримувався від того, щоб зняти з неї останнє запинало, дарма, що держав його надолок у руці. Я не хотів більше дивитися на голу істину, вдруге поглянути на те, що вже раз бачив. Навіть спогади про колись побачене я одного разу назавжди витруїв з моєї свідомості.

І я був дуже щасливий. Жилося мені непогано, я втішався з найменших дрібниць та намагався не ставитися до життя надто поважно. Ще читав книжки, але вже не з колишнім завзяттям. Читаю їх і по цей день та ніколи вже не читатиму їх з тим запалом юнацької жаги, коли я прислухався до голосу, що кликав мене пізнати таємниці людського життя та надзоряних світів.

Найголовніше, що я хотів сказати в цьому розділі, це те, що я позбувся довгої хвороби, яка іноді нами опановує, — позбувся, не звертаючись по допомогу до Зеленого Змія. Кохання, соціалізм, народ — найздоровіші ідеали людського розуму — ось що вилікувало та врятувало мене. І якщо тільки є на світі люди, які не родяться алкоголіками, то гадаю, що я належу саме до них. Потім гаразд, нехай у дальших розділах я розповім, як заплатив за те, що чверть віку йшов поруч із завжди легко досяжним Зеленим Змієм.

XXIX

Після своєї довгої хвороби я знову пив лише за компанію — коли пили інші. Але непомітно потреба алкоголю почала у мене зростати й набувати виразних форм. Це не була потреба тіла. Я боксував, плавав, їздив човном, верхи, — жив здоровим життям на чистому повітрі; і коли пішов страхувати життя, то комісія визнала, що моє здоров’я в прекрасному стані. Озираючись тепер назад, я бачу, що потреба алкоголю від самого початку була у мене потребою мозку, нервів та настрою. Як можу я це пояснити?

Приблизно так: з погляду фізіологічного алкоголь огидний на смак і огидний для шлунку. Він смакував мені не більше за пиво, що я пив п’яти років, та гірке червоне вино, якого випив семи років. Коли я бував сам і щось писав або студіював — мені не кортіло випити. Але чи то я постарішав, чи то порозумнішав, чи те й друге разом, чи це вже була вибагливість зрілої людини — та коли я бував у товаристві, мені далеко менше задоволення та веселості додавало те, що говорилося або робилося. Жарти та розваги, які колись мене тішили, вже не здавалися цікавими тепер. Слухати банальні, беззмістовні розмови жінок та бундючних, зарозумілих, обмежених чоловіків було для мене мукою. Це кара, яка спобігає за читання книжок або за власну дурість. І річ не в тому, що саме було причиною турбот. Турботи самі по собі були фактом. А ці факти так близько обходили мене. Життя і приятелювання з людьми перестали блищати мені тими барвами, як колись.

Я залетів надто високо у зоряні світи, або, можливо, дуже міцно спав. Та я не був ні істеричний, ні спрацьований. Пульс мені бився нормально. Серце дивувало своїм прекрасним станом страхових лікарів. Легені доводили їх до екстази. Я щодня писав своїх тисячу слів. Пунктуально залагоджував усі справи, що припадали мені в житті. Я працював з радістю, був з усього задоволений, спав, як дитина, але...

Але тільки я потрапляв до товариства інших, мене огортав сум і смуток. Я не міг сміятися з урочистих промов людей, яких я вважав за глибокодумних ослів. Не міг я також сміятись, або, як раніше, весело глузувати з поверхової, дурної балаканини жінок, що під зовнішньою простотою та ніжністю були такі ж примітивні та невблаганні, домагаючись своїх біологічних прагнень, як самиці мавп перед тим, як скинули власне хутро, щоб замінити на хутро інших тварин.

Та я не був песимістом! Присягаюся, що не був ним. Я просто занудився. Досить часто бачив ті самі речі, досить часто чув ті самі жарти й пісні. Я знав надто добре вартість чеків, та кожний зубчик машини, що стояла поза лаштунками, а тому позування на сцені, сміх і пісні не могли приглушити рипіння отих коліщаток.

Не варто йти за лаштунки, щоб подивитися, як солодкоголосий тенор б’є свою дружину. А я був за лаштунками і заплатив за це. Або, може, я став дурним? Зрештою, не в цьому справа. Справа в самому становищі, а становище було таке, що стосунки з людьми зробилися для мене важкі й спричиняли біль. Хоч треба зазначити, що в рідких випадках, дуже рідких випадках, я зустрічав особливих людей, або таких же дурнів, як і сам, з якими переживав розкішні хвилини в надзоряній простороні, або в раю дурнів. Моя дружина теж належала до цих особливих або дурних людей. Вона ніколи не надокучала мені і завжди була невичерпаним джерелом дивування й захвату. Але я не міг бути весь час виключно в її товаристві. Та й було б негаразд і нерозумно змушувати її віддавати весь свій час мені. До того я написав низку книжок, що користувалися успіхом, і суспільство від письменника вимагало для себе деяку частину його вільного часу. Та кожна нормальна людина потребує пробути скількись часу в товаристві своїх приятелів.

Тепер ми починаємо наближатися до суті. Як погодити потребу в товаристві з тим, що воно не дає задоволення? Відповідь готова — Зелений Змій. Як терпляче чекав він чверть віку і навіть більше, щоб я простяг до нього руки по допомогу. Тисяча його витівок ні до чого не призвели, бо я був міцний, бо мені щастило. Але про запас він мав ще силу всіляких витівок. Коктейль, або два, або кілька їх, — думав я, — звеселять мене й допоможуть забути недолугих, недотепних людей. Коктейль, або кілька їх перед обідом, зроблять мене здатним щиро реготати з речей, які вже давно перестали смішити мене. Коктейль буде наче острогою чи батогом для мого