Джулія Рейвен - (не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен

Розділ 14.1.

Шура нарізала сир, куплений у найближчому до дому гіпермаркеті, відкрила пляшку вина. На велику дубову дошку склала гілочку винограду та кілька скибочок смаженого багета. Ноутбук, яким вона так рідко користувалася, весело запищав вхідним відеодзвінком у бузковому месенджері. Прихопивши нехитру їжу, дівчина сіла за стіл, який на деякий час став комп'ютерним, і клацнула кнопку "прийняти".

На екрані промайнув знайомий сірий квадрат, а потім з'явилося обличчя Марії. Зовсім дорослої, дещо постарілої, з ретельно зафарбованою сивиною, але все такою ж рідною і близькою, як і багато-багато років тому. Здавалося, вони не бачилися роки два чи три. Пандемія, справи, короткі дзвінки телефоном та катастрофічний брак часу на відеозв'язок.

— Привіт, Шурику, — усміхнулася Марія. — Погарнішала-то як!

— Ой не лести, — відмахнулася Саша, хоча комплімент цієї жінки їй явно зігрівав душу. — Звичайна я.

— А я і не підлещуюсь! — Маша відпила пива з великого пузатого кухля й запалила. — Пам'ятаю тебе ще шмаркачкою з косичками, а зараз уже дама.

Саша мимоволі посміхнулася. Маша ніколи не була серйозною. Навіть переступивши рубіж у сорок років, вона дуріла, ніби їй, як і раніше, двадцять три, називаючи Шуру то пишномовно Олександрою Петрівною, то поблажливо "шмаркачкою".

— Через тиждень у батька річниця, — навіщось сказала Саша.

Не те, що б вона хотіла розтерти загоєну рану, або зайвий раз понервувати Артема, теперішнього хлопця Маші, який, як їй здавалося, все ще ревнує її до батька. Хоча, об'єктивно, це звичайно лише її домисли. Просто їй хотілося поговорити про тата з ким-небудь, хто не стане говорити про нього гидоти. Можливо, в очах громадськості Петро Рябцев і не був зразковим чоловіком, для більшості він хапуга, збоченець та владолюбець, але для Саші він був, є і завжди залишається коханим татусем, який щосили намагався вберегти улюблену донечку від бруду реальності. І так, йому це вдавалося. Вдавалося настільки добре, що Саша аж до самої хвороби не розуміла, які в нього стосунки з Марією.

— Так, я пам'ятаю, — кивнула Маша. — Поїдеш до нього?

— Я куплю грейпфрут, — передбачаючи неозвучене прохання, сказала Саша.

Потім вони обоє випили. Оновили. Олександра запалила, а Марія насварила її, що вона багато палить. Та відмахнулася.

— Як твій показ?

Маша завжди запитувала про роботу, найголовнішу пристрасть Саші, у хвилини, коли та могла впасти в прірву відчаю. Зазвичай, це допомагало. Олександра легко відволікалася та із задоволенням розповідала про свої плани. Однак зараз на душі було так паршиво, що навіть розмови про клієнтів та сукні не могли позбавити її гнилісного присмаку зради.

— Я закохалася, — меланхолійно повідала Саша. — Дурепа.

— Чому дурепа? Кохання — це прекрасно.

— Якщо коханий не тицяє ножем у спину.

— Він зрадив?

Олександра струсила попіл, обтерла вугіллячко об край попільнички, щоб воно набуло форми конуса. Потиснула плечима. Краще б Борис їй зрадив. Справді, якби їй в ательє принесли пачку фотографій, на яких коханий хвацько смажить дівчат легкої поведінки, Саша щонайбільше відправила б його до шкірвендиспансеру та СНІД-центру, перевірятися на ЗПСШ і ВІЛ. Її б слабо зачепило, навіть якби вона застала Бориса з цією стервою Іриною. Чорт із ним, навіть якби його на хлопців потягнуло! Усе це тілесні потреби й нерозбірливість. Вони навіть поруч не стоять із тим, що Борис видав її страшні секрети своїй колишній дружині.

— Він розповів одній тварюці про батька, а та прийшла в ательє й ткнула мені в обличчя жовту газетку з ним та тобою на першій сторінці.

— А такі є? — здивувалася Марія. — Я думала Петро Павлович усе підчистив.

— Я теж так думала, — хмикнула Саша. — Мабуть, вона добре постаралася, щоб мені напаскудити.

Маша похитала головою, сьорбнула пива і знову закурила.

— Знаєш, я вважаю, що тобі не варто соромитися батька. Він був хорошою людиною.

— Я не соромлюся! Мене бісить, що інші вважають, що його особисте життя — це привід...  — Саша схлипнула, закрила обличчя долонями.

Кілька хвилин вона беззвучно ридала, не в силах висловити весь той біль та тугу, що накопичилася в її душі. Їй хотілося б поскаржитися на братів, на Бориса, на Ірину. Але найбільше їй хотілося висловити, як сильно вона сумує за татом. Саме в цей момент Саші, як ніколи, хотілося залізти до нього на коліна, наче маленька дівчинка, уткнутися обличчям у шию. Він би гладив її по спині і втішав би. А потім зробив би так, що всі проблеми вирішилися б немов за помахом чарівної палички.

— Маш, — Саша підняла очі на монітор, — а ти любила його?

По той бік екрана почулося зітхання й ляскання дверей. Маша подивилася кудись углиб кімнати, мабуть проводила поглядом Артема, і кивнула.

— Звісно, Шур. Дванадцять років — це не води попити. — Вона знову відпила пива й усміхнулася. — Хоча рука в нього була міцна. Пам'ятаю, по-дурості вирішила в інституті купити пару іспитів. А ректор, собака, виявився хорошим приятелем Петра Павловича. Доніс, скотина. І як тільки дізнався? Ох, дісталося ж мені тоді!

Саша розсміялася, уявляючи, як батько лає і сварить Марію. Сама-то вона ніколи не відчувала його гніву, але зате брати частенько отримували на горіхи. Та ж доля спіткала й Машу. Напевно, він ще тоді поклав на неї великі надії.

— Я думала, батько тебе балував.

— Ага, — фиркнула Маша, — як же! Влітало так, що декілька днів сидіти не могла.

Вона ще довго згадувала різні курйози, свої помилки та найзворушливіші моменти з тих дванадцяти років стосунків. Маша не говорила тільки про корпорацію, яку їй насильно підсунув Петро, і яку вона продала. Вона взагалі ніколи не говорила з Сашею про гроші її батька, і дівчина їй була щиро вдячна за це.

— Мені треба змінити атмосферу, — раптом видала Саша під кінець пляшки. — Інакше задихнуся в рутині.

— А показ?

— Грошей усе одно немає, — Шура знизала плечима. — Та й не можу я зараз цим займатися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍