Діана Вінн Джонс - Повітряний замок

Летті належала до тих жінок, які чим більше хвилюються, тим вродливіші стають. Абдулла нітрохи не здивувався, коли чарівник Саліман ніжно взяв її під руку і сказав: «Звичайно, кохана», — а потім поцілував у чоло. Абдулла сумовито замислився, чи матиме він коли-небудь можливість поцілувати (так само поцілувати!) Квітку-в-Ночі — або додати, як додав придворний маг: «Заспокойся, пам’ятай про маля». 

Тоді чарівник кинув через плече: 

— Чи не міг би хто-небудь зачинити вхідні двері? Про те, що тут діється, знає уже, мабуть, пів-Кінгсбері! 

Це ще більше прихилило Абдуллу до мага. Єдине, що досі стримувало його від бажання встати й зачинити двері, це побоювання, що тут може бути такий звичай: у надзвичайній ситуації залишати вхідні двері відчиненими. Він знову поклонився — і виявив, що маг уже обернувся й дивиться на нього. 

— То що ж трапилося, хлопче? — запитав маг. — Звідки ви дізналися, що ця кішка — сестра моєї дружини? 

Це запитання дещо приголомшило Абдуллу. Він не мав аніякісінького уявлення про людську природу Півночі, не кажучи вже про її родинні зв’язки з придворним магом. Він спробував пояснити це, і навіть кілька разів, однак зовсім не був упевнений, що його хоч хто-небудь почув. Усі були незмірно раді бачити Північ, і тому якнайдовірливіше сприйняли найпростіше для себе пояснення, ніби Абдулла привів її в будинок із суто дружніх спонукань. 

Чарівник Саліман не тільки не став вимагати з Абдулли щедрої плати, — навпаки, він поводився так, ніби сам був щось винен Абдуллі, а коли Абдулла став заперечувати, сказав: 

— Добре, ходімо подивимося, як вона перетворить-ся назад. 

Він сказав це так привітно й довірливо, що Абдулла перейнявся до нього ще більшою симпатією й дав юрбі затягти себе в простору кімнату, яка, за всіма ознаками, мала би бути в задній половині будинку, тільки-от Абдулла ніяк не міг позбутися думки, що насправді вона деінде. Підлога й стіни були тут незвично похилені. 

Абдуллі раніше ніколи не випадало спостерігати за чаклунством у дії. Він зачудовано роззирався, оскільки кімната була вщерть наповнена хитромудрими магічними пристроями. Прямо біля нього стояли якісь філігранні фігури, над якими здіймався легесенький димок. За ними в написаних на підлозі загадкових знаках стояли дивні на вигляд грубезні свічі, а ще далі знаходилися незрозумілі картини, зроблені із сирої глини. Віддалік Абдулла помітив фонтан із п’яти струменів, які опадали вигадливими геометричними візерунками й приховували половину таємничих чарівних предметів на тому боці кімнати. 

— Тут надто тісно, щоби працювати, — сказав чарівник Саліман, не зупиняючись. — Нехай тут усе крутиться саме собою, а ми підемо до наступної кімнати. Швидше! 

Усі кинулися до меншої кімнатки, у якій було зовсім порожньо, тільки по стінах висіли круглі дзеркала. Тут Летті дбайливо посадила Північ на синьо-зелений камінь, що височів посередині кімнатки, де гостя й улаштувалася, ретельно вилизуючи подушечки передніх лапок і вдаючи, ніби все, що тут діється, її нітрохи не стосується, а тим часом усі інші, у тому числі Летті й слуги, взялися гарячково споруджувати над нею щось на кшталт намету з довгих срібних прутиків. 

Абдулла розважливо притулився до стіни й став спостерігати. Він уже почав шкодувати, що так легковажно запевнив мага, ніби той йому нічого не винен. Треба було скористатися з нагоди й запитати, як добратися до повітряного замку. Проте він вирішив, що раз уже його однаково ніхто не слухає, варто почекати, поки все вляжеться. Тим часом срібні прутики уклалися в обриси срібних зірок, й Абдулла дивився на метушню, дещо спантеличений тим, як ця метушня відбивалася в дзеркалах: там усі здавалися маленькими, діловитими й скособоченими. Дзеркала були вигнуті так само вигадливо, як стіни і підлога. Нарешті чарівник Саліман ляснув у великі костисті долоні. 

— Добре, — сказав він. — Летті допомагатиме мені тут. Усіх решту прошу вийти до сусідньої кімнати й стежити, щоби охоронні чари принцеси залишалися на місці. 

Учні й слуги кинулися геть. Чарівник Саліман простяг руки. Абдулла твердо вирішив уважно дивитися й запам’ятати все, що відбуватиметься. Однак чомусь, як тільки почалося чародійство, йому стало геть незрозуміло, що ж тут відбувається. З одного боку, він не мав сумніву, що щось таки відбувається, але з іншого — ніщо не свідчило про те. Це було так, як слухати музику, не розрізняючи висоти звуків. Чарівник Саліман раз у раз викрикував глухі дивні слова, від яких у кімнаті все плило — та й у голові в Абдулли теж, а від цього тільки ставало ще важче спостерігати за тим, що діється. Але найважче Абдуллі було з дзеркалами на стінах. 

Ці дзеркала весь час показували круглі картинки, які на перший погляд здавалися відображеннями, але насправді ними не були — принаймні не зовсім. Коли Абдулла дивився у яке-небудь дзеркало, воно показувало візерунок із прутиків, що світилися срібним сяйвом — щоразу новий: то зірку, то трикутник, то шестикутник, то ще який-небудь кутастий таємничий знак, тоді як справжні прутики в кімнаті зовсім не світилися. Раз чи два дзеркало показало чарівника Салімана із простягненими руками (тоді як у кімнаті руки в нього були опущені). Ще дзеркало показувало Летті, яка стояла нерухомо, заламавши руки, з виразно схвильованим виглядом. Але щоразу, коли Абдулла дивився на справжню Летті, вона ходила по кімнаті й робила дивні паси, залишаючись цілком спокійною. Півночі в дзеркалах не було зовсім. Щоправда, у кімнаті її малюсіньку чорну фігурку теж майже не було видно з-під срібних прутиків. А потім усі прутики раптом спалахнули тьмяним сріблом — і простір усередині намету наповнився туманом. Маг приглушено вимовив останнє слово й зробив крок назад. 

— От зараза! — долинуло з-за шнурів. — Я ж тепер зовсім не чую вашого запаху! 

Маг на ці слова посміхнувся, а Летті розреготалася. Абдулла примружився, щоби роздивитися лице тієї, що так їх потішила, але був змушений майже відразу ж відвести погляд. Молода жінка, яка скулилася під прутиками, взагалі не мала на собі одягу — з огляду на обставини, це було цілком зрозуміло. Однак і швидкого погляду Абдуллі вистачило, щоби зрозуміти, що молода жінка, на відміну від темноволосої Летті, світловолоса, а у всьому іншому — така сама. Летті побігла в куток — і повернулася з убранням чаклунського зеленого кольору. Коли Абдулла наважився підняти очі, молода жінка була задрапірована в плащ, немов у халат, а Летті намагалася одночасно й обійняти її, й допомогти їй вийти зі срібного намету. 

— Ох, Софі! То що ж трапилося? — допитувалася вона. 

— Зачекай, — охнула Софі. Спочатку їй було важко утримувати рівновагу на двох ногах, але вона обійняла Летті, а потім, похитуючись, пройшла до придворного мага й обійняла також і його. — Без хвоста мені так незвично! — зауважила вона. — Але страшенно тобі дякую, Бене. 

Потім вона рушила до Абдулли — йти їй було вже помітно легше. Абдулла втиснувся у стіну, побоюючись, що його вона теж збирається обійняти, але Софі тільки сказала: 

— Ви, мабуть, здивувалися, чому я пішла за вами. Річ у тім, що в Кінгсбері я весь час умудряюся заблудитися! 

— Радий, що зумів вам прислужитися, о найчарівніша із зачаклованих, — відповів Абдулла трохи знічено. Він мав деякі сумніви, чи із Софі йому вдасться зжитися краще, ніж це вдавалося