Марк Леві - Викрадач тіней

Я замовив ромову бабу, кавовий еклер і два гарячих какао.

— Чи пам’ятаю я маленьку Клеа? Тоді в мене була невеличка книгарня. Бачите, який кінець у крамарів? Весь час працюєш із людьми, а коли виходиш на пенсію, до тебе вже ніхто не навідується. Скільки я віталася з покупцями, дякувала, прощалася! Уже два роки, як я не торгую, і хоч би хто навідався. До цього хліва… Думаєте, вони вважають, що я відлетіла на Місяць? Маленька Клеа була чемною дівчинкою. А скільки я бачила невихованих дітей. Зауважте, невиховані діти не завжди бувають у невихованих батьків. От Клеа я могла б вибачити, коли не казала «дякую», бо вона не могла цього зробити.

Так вона, уявіть собі, писала це слово. Вона часто приходила до книгарні, роздивлялася книжки, брала одну, сідала в кутку й читала. Чоловік мій любив її й навмисне для неї відкладав книжки. Ідучи, вона витягала з кишені аркуш і писала на ньому: «Дякую, пані, дякую, пане». Неймовірно, але насправді вона не була ні глухою, ні німою. У Клеа була така особлива форма аутизму, коли ці центри блокуються в мозку. Вона все чула, але слова не хотіли виходити і, знаєте, що її вивільнило із власної в’язниці? Уявіть собі, музика. Це водночас красива й сумна історія.

Можливо, ви вважаєте, що я все це вигадала, щоб ви пригостили мене цигарками й ромовою бабою? Заспокойтеся, я ще до такого не докотилася, в усякому разі, поки що. Можливо, за кілька років, але перш ніж до такого дійде, краще вже нехай Господь прибере мене до Себе. Не хочу ставати схожою на того діда з пляжного кіоску. Та це не його провина, на його місці я теж утратила б розум. Якщо ви все життя надривалися, аби вивести в люди дітей, а тепер жодне з них не приїздить, і навіть не знаходить часу подзвонити, є через що збожеволіти, є через що бажати стерти з пам’яті всі спогади.

Але ви хочете знати про малу Клеа, а не про того діда. Я щойно говорила вам про невдячних покупців, про людей, яких обслуговував усе життя, а вони вдають, що не впізнають тебе на базарі, але я не повинна була узагальнювати. Клеа прийшла на похорон мого чоловіка. Атож, прийшла сама. Я її спочатку й не впізнала, так вона виросла, як і ви, до речі. Я знаю, хто ви, ви хлопчик з повітряним змієм! Знаю, бо щоліта, коли Клеа приїздила до нашого містечка, вона приходила до мене й простягувала записку, у якій запитувала, чи повернувся хлопчик з повітряним змієм. Адже це ви?

У день похорону мого чоловіка вона трималася позаду всіх, тонка й скромна. Я не могла її впізнати, і тоді вона нахилилася й сказала мені на вухо: «Це я, Клеа, мені дуже шкода, пані Пушар, я любила вашого чоловіка, він був добрий до мене». У мене й так очі не просихали, а тут сльози так і ринули; та що там казати, і досі клубок до горла підступає. — Пані Пушар витерла очі рукою, я їй подав носовичка. — Вона поцілувала мене й поїхала. Триста кілометрів сюди, триста кілометрів назад, лише щоб віддати шану моєму чоловікові. Ваша Клеа — концертантка. Я все так плутано оповідаю, мені шкода. Стривайте, буду по черзі. Того літа, коли ви не приїхали, маленька Клеа попросила батьків неможливу річ: щоб її навчили грати на віолончелі. Уявіть, що було з матір’ю! Як вона засмутилася! Глуха дівчинка хоче вчитися грати на віолончелі, це так, ніби ви народили безноге дитя, а воно захотіло б танцювати на канаті. У книгарні вона відбирала тепер лише книжки про музику. Коли батьки заходили по неї, це дедалі більше їх пригнічувало. Зрештою тато Клеа набрався мужності й сказав дружині: «Якщо вона цього хоче, ми знайдемо, як їй допомогти». Вони записали її до спеціалізованого навчального закладу, де викладач дає дітям слухати музичні коливання за допомогою навушників, що чіпляються на шию. Чого лише не вигадають люди! Загалом я проти новацій, але в цьому випадку маю визнати, що вони пішли на користь. Учитель почав пояснювати Клеа ноти за партитурою, і тут сталося диво. Клеа, яка ніколи правильно не повторила жодного слова, чітко вимовила: «До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до». Гама вирвалася з її вуст, як поїзд із тунелю. Мало сказати, що її батьки тоді поніміли. Клеа вчилася музики, почала співати, і слова лягали на ноти. Від глухоти її позбавила віолончель, не кожному таке дано!

Пані Пушар поколотила ложечкою какао, умочила в нього губи й поставила чашку. Якусь мить ми мовчали, поринувши в спогади.

— Вона вступила до державної консерваторії й досі там навчається. Якщо хочете її відшукати, я на вашому місці почала б саме звідти.

Я накупив печива й шоколаду для пані Пушар, потім ми перейшли на той бік вулиці, щоб придбати блок цигарок, і я провів її до готелю. Я пообіцяв приїхати ще, коли потепліє, і повести її погуляти пляжем. Вона порадила мені бути обережним на дорозі та пристебнути пасок безпеки. «У вашому віці, — додала вона, — варто подбати про себе».

Виїхав я надвечір, дорога зайняла більшу частину ночі, тож я якраз устиг повернути машину й заступити на чергування.

* * *

Повернувшись додому, я змінив халат лікаря на уніформу детектива. Консерваторія була неблизько від лікарні, але я міг дістатися туди на метро. До площі Опери — дві пересадки. Консерваторія розташована позаду Опери. Проблема була в моєму розкладі. Наближалися іспити. Між підготовкою до них і чергуваннями в лікарні я міг викроїти лише вечірні години. Довелося чекати десять днів, щоб устигнути до закриття. Але двері зачинилися в мене перед носом, коли я, промчавши переходами метро, прибіг захеканий до консерваторії. Сторож порадив мені прийти наступного дня, я благав його впустити мене: мені треба було потрапити до деканату.

— О цій порі вже нікого немає, якщо ви хочете здати документи на зарахування, приходьте до сімнадцятої години.

Я сказав, що прийшов не для цього. Я — студент-медик, і мені конче треба відшукати дівчину, для якої музика — це все її життя. Консерваторія — єдина зачіпка, щоб її відшукати, але хтось має мені допомогти.

— Ви студент якого курсу? — спитав вахтер.

— Кілька місяців залишилося до інтернатури.

— Якщо кілька місяців до інтернатури, то, певно, у вас достатньо знань, щоб оглянути горло? Воно в мене вже