Мирослав Сивицький - Жартівники

на себе серйозності, хоча душа поривається й далі вести оцей легенький флірт. Однак Наталка — не Надійка, що своїми вигадками заганяла його в кут, ця ж візьме й ще чого доброго все сприйме за чисту монету.

— Як тобі сказати, — вона відсовує стільця і сідає навпроти. — У нас мало примірників «Журналу обліку», от я собі думаю, чи не завести для початку тимчасовий облік у звичайних зошитах?

— Непогана думка. Коли розпочнуться регулярні заняття, третя частина відсіється… Я цю публіку добре знаю. Багато з них змалпувало — записались лише тому, що так зробив товариш, сусід, чи однокласник…

— Мене перестрівають батьки й запитують, чому не утворюємо музикальних гуртків для дітей?

— І чому це вони тебе так запитують? — бере жартівливий тон.

— Я серйозно. Річ у тому, що, як тільки КСК відкрили, райком партії зобов'язав керівництво музичної школи утворити у Вишеньках філіал. Я сама два роки поспіль тягала більший за себе акордеон… Коли набрала обертів перебудова все почало занепадати, філію закрили, а інструменти залишилися, підростають менші діти, й батьки хочуть, аби ми їх чомусь учили…

— І що ти їм відповідаєш?

— Нічого конкретно, — стенула плечима дівчина, й два дозрілі яблука на мить ще більше випнулись, — скажімо гурток акордеоністів я можу вести сама, а решту хто?

— Справді, хто? — Нестор вийшов з-за столу. — Уяви, мене нема, що ти зробиш, яке приймеш рішення?

— Боже, Несторе, звідки я знаю… Насамперед потрібні вчителі…

— Вірно.

— А щоб найняти, їм потрібно заплатити.

— Добре мислиш.

— Гроші можна б знайти, якщо батьки погодяться платити за навчання дітей музики. Як платять ті, чиї діти їздять у музичну школу аж у Триболі…

— Фантастично!

— Та ну тебе! — дівчина звелась на ноги й пішла в глиб кабінету, й стала навпроти вікна. — Не насміхайся!

— І гадки не маю. Розклей оголошення про набір у платні гуртки, а там побачимо… Якщо набереш дітей, викладачів я тобі підшукаю, котрі, не виключено, згодяться працювати, скажімо за муку, цукор, крупу, м'ясо. В цьому Біляк нам допоможе… Коли зведемося на ноги, розбагатіємо, тоді відкриємо власну музичну школу.

— А розбагатіємо?

— Обов'язково! У мене є одна задумка. Якщо вдасться підмовити Біляка, до нас гроші потечуть рікою…

— Та невже? — Наталка повертається спиною до вікна, у контровому світлі навколо голови спалахнув і згаснув ореол, немов німб засяяв.

— Правду кажу, лиш би не проґавити моменту.

— Мені скажеш звідки вдарить цей фонтан?

— Ні. Лише як Біляк благословить… Так що, терпи поки.

— Та вже перетерплю як-небудь…

— Ото ж… Тепер давай домовимося, що від сьогодні, з оцієї от миті, звикайся з думкою, що ти художній керівник! Керівник, а значить рішення повинна приймати САМА, Правильні чи ні, покаже життя, воно й навчить тебе, бо з такими дрібничками, як оті журнали, необов’язково бігти до мене.

— Спасибі, — сказала тихо, й у голосі Нестор вловив нотки гіркого присмаку.

— Ти не ображайся! Мені потрібен партнер, а не бездумний виконавець. Я — господарник, а вся творча праця — твій клопіт…

— Я не ображаюся… Звідки ти взяв? — гіркота в голосі знітилась.

— На сьогодні я тобою задоволений, — підсолоджує хлопець, — оскільки ти і бухгалтер, і касир, і методист, і художній керівник… Та з дня на день прийдуть керівники гуртків і тоді вони підуть до тебе просити поради, а ти що бігтимеш до мене?

— Вибач, Несторе, — враз розрум'янилась дівчина… — Але… але ти надто високо ставиш для мене планку… Не вийде з мене такий керівник, якого ти хочеш у мені бачити…

— Вийде! Всі великі справи починаються з любові, а ти я бачу любиш свою працю… Може проведеш не одну безсонну ніч, готуючи якийсь вечір, може не раз доведеться ковтати, від власного безсилля, сльози, але пройшовши через це усе, ти виростеш. Знаю не легко це, але гадаєш твоїм ровесницям у лихі сорокові легко було покинути рідну домівку, можливо й коханого, й піти у ліси, під кулі, у небуття? А хіба легко знайти у собі мужності, аби не здатись живою у руки катів? Чи витерпіти надлюдські тортури, а не видати своїх? І все заради здобуття волі Україні…

Вона стоїть, переплівши за звичкою на грудях руки, спиною до вікна, дивиться кудись поперед себе в одну точку, й можливо бачить отих мужніх синів і дочок, що не шкодували найціннішого — власного життя в ім’я перемоги ідеї.

— Перед нами, вважай, стоїть це саме завдання — зберегти державу! Правда засоби та методи боротьби наші інші, ото ж хочеться, аби ті, що пройдуть нашу школу, вже ніколи не стали манкуртами, а злетівши увись, продовжували нашу справу — плекати мужніх людей, виховувати патріотів…

Мелодійно заграв телефон і Нестор підняв трубку.

— Так. Дякую, нормально. Що-о? Звичайно приїду, — поклав трубку на важіль, підійшов до дівчини, узяв за обидві руки, усміхнувся. — Не журися, Наталочко, все у тебе вийде, лише повір у це. От щойно телефонував заввідділом — завтра в училищі культури концерт випускників. У мене з ним домовленість, що направить у наш КСК, на отих два вакантних місця, тих, кого я виберу. І для них, учорашніх студентів, ти вже будеш наставником, їхнім шефом.

29

Старовинна наріжна садиба, в якій розташовувалось училище культури, лежала зразу за мостом на правому боці річки Грізна. На протилежному — костел кармелитів, перетворений у радянські часи на склад іграшок ялинкової фабрики. Правда, зараз склад звітам забрали, а будинок віддали автокефальній православній церкві, парафіяни якої вже розпочали ремонт, і вся споруда стояла в риштуванні. Прямо перед парадним входом до училища — невеличкий скверик з пам'ятником Т. Г. Шевченкові. Через дорогу — також у трьохповерховому наріжному особняку, розміщалась редакція районної газети, на подвір'ї якої Нестор припаркував свій автомобіль.

До початку концерту було ще трохи часу, він стояв неподалік од входу, осторонь рухливого студентського потоку, й дивився уверх на круглу гору, замаєну руїнами старовинної фортеці. Уявляв собі фігурки татар, що мурашками дерлись по крутому схилу під мури фортеці, під стріли, гостре каміння та киплячу смолу захисників…

— Божечку мій! — мов звільнена тятива лука, бренькнув знайомий голосок, і гарячі дівочі руки охопили шию, запашні вуста вліпили вологий цілунок. — Кого ж це я, нарешті, бачу! — Зеленаві очі грають веселими бісиками, кремове плаття сидить, як на манекенниці, й уся вона тугий злиток вроди та щастя. — Ти до мене приїхав?

— Не було би до кого, — усміхається зеленавим бісикам хлопець.

— Та що ти кажеш! — Невже здійсниться, нарешті, мрія баби Софійки?

— Яка ще така