Тоніно Гуерра - Сад забутих плодів

Холод уже не такий лютий. Усі мармурові колони, а також дерева вкриті білою памороззю. Ми простуємо живописним світом. Наш друг Міша Мейлах, який щойно закінчив переклад написаних англійською творів Набокова, везе нас, щоб показати диких качок у каналах позаду великого, облямованого синім, кафедрального собору Растреллі, і попиває маленькими ковточками свій трав’яний напій, що тримає в пляшці поруч зі своїм водійським місцем.

Я дивився на диких качок, що виділилися синіми плямами на тлі присипаної снігом криги, і думав про свого шваґра, який — щоб пристрелити одну з таких бідних тварин — просиджував цілі ночі в халупі, закутаний у шалі, у високих вовняних шкарпетках на ногах, украдених у моєї сестри. Годинами він удивлявся в дзеркало озерця, чекаючи, коли прилетить із Росії бодай одна дика качка. А нині перед моїми очима цілі зграї цих птахів, їх петербуржці шанують так, як шанують котів римляни; і тут теж є літні дами, що кидають крихти хліба з парапетів.

Пожежа в Москві: вогню вже немає, але з-під завалів піднімається дим. Я почуваюся вояком Наполеона в часи походу 1812 року. Російське населення на вулиці опускає «вуха» вушанок. Враження, наче навколо тебе маса собачих голів. Вони пересуваються під кучугурами рваних хмар. Я дивлюся на них через віконця Романової машини. Його «Жигулі» враз наповнюються музикою. На касеті всі хіти одного французького саксофоніста за останні сорок років. Я слухаю, схиливши голову на спинку сидіння. Музика не дає мені чути зовнішні звуки. Вантажівки та автомобілі ковзають повз нас безгучно. Заляпані грязюкою автобуси підбирають людський тлум, що вивалює з «гастронома». Здається, ось душі мертвих росіян вирушають в останню путь по сороковинах, піднімаючись сходами нагору, поруч із янголом, який волає про вчинені ними добрі справи, а диявол викрикує про їхні гріхи.

Я оглядаю крізь віконця машини широкі брудні вулиці, заповнені не так пасажирськими автомобілями, як вантажівками, що сунуть із увімкненими фарами крізь бурю пилу та снігу, здійняту снігоприбиральними машинами, які сьогодні повернулися до роботи. З вузликами, сумками та валізами в руках ідуть вулицею прості містяни, похнюпивши голови в полуденних сутінках. Роман їде за вантажівкою, що везе в кузові старі полинялі смугасті матраци. Роман намагається не відриватися від цього барвистого вантажу, бо він розважає нас. Але на Бульварному кільці ми губимо вантажівку, й одразу нам здається, що вся Москва зробилася сірою.

Я заплющую очі й бачу себе в’язнем у Німеччині — у дерев’яних шкарбанах, гумовому комбінезоні та з ганчіркою на голові, на етапному марші через руїни розбомбленого Касселя. Раз у раз величезні напівзруйновані будівлі падали від пориву вітру, розсипаючись на купи щебеню та цегли. А тоді знов тиша й відчай порожніх вікон. Саме під час етапування крізь покинуте місто я звідав оте відчуття, наче я деінде, віддалік від загроз і цього злиденного життя. І вперше я подивився на метеликів без бажання з’їсти їх, як згодом написав про те у вірші[19].

На Манежній хуртовина лютує навколо Романової машини. На крупі Красної площі видніються цибулини куполів Василія Блаженного, схожі на аеростати, готові до зльоту. Навколишні будівлі скупчили в собі сузір’я жарин, на яких спочивають їхні башточки й вежі, а повіви вітру повсякчас роздмухують попіл і розпалюють ті жарини. Коли ми віддаляємося, усе валиться позаду нас, і повітря, сіре від диму, наповнюється спалахами та іскрами вуличних ліхтарів, які вибухнули над цілим містом.

Певної миті машина загрузає в багнюці, що скупчилася під мостом, який веде на площу Комсомолу. Ми знаходимо притулок на Казанському вокзалі — станції, звідки рушають поїзди Транссибірською магістраллю. Сюди заходиш наче у два величезні собори, розташовані під прямим кутом і з’єднані спільними нефами. Великі зеленкуваті склепіння, з яких звисають гігантські світильники над головами неспокійного люду, що зважає здебільшого на свої валізи.

Найперші запахи — аромат цитрусових — ви відчуваєте очима, завдяки помаранчевому кольору, що виділяється у плетиві тіл. Потім долинає дух квашеної капусти, змішаний із азійськими спеціями й запахом зеленої м’яти. Компактна маса людської плоті заповнює навстоячки весь простір підлоги і сходів, що ведуть на другий поверх або вниз — у підвальні камери й лабіринти складів та депо. Люди пробивають собі шлях ліктями або непорушно куняють на купах пакетів, клунків, зв’язаних мотузками сумок і мішків картоплі та огірків. Бороди, хутряні шапки, пальта, шарфи, широкі обличчя, мигдалеподібні очі, жовта шкіра, киргизькі або монгольські долоні, що міцно тримають ручки валіз.

Огрядні вокзальні служительки, одягнені в біле, простягають охочим циліндри морозива «ескімо», що виявляється твердим і теплуватим на зубах. Припливна хвиля натовпу суне, дихаючи в потилицю переднім і в обличчя зустрічним. Переповнена аудиторія на кріслах, а там — щільна черга перед касами. І така сама картина в іншому крилі, де тягнуться до стелі дві рослини, що живляться соками з ґрунту, у двох великих діжках. А в глибині — туалети, де купчаться чоловіки: вони курять, притулившись до мурів, облицьованих пожовклою білою плиткою, створюючи теплу тютюнову хмару.

Я бачу кімнату Матері й дитини, на сходах до якої численні подружні пари влаштовують на відпочинок немовлят у дитячих візочках, очікуючи на тривалу мандрівку залізницею. Я рухаюся крізь цю органічну масу, смакуючи ідею останньої путі, коли велика подорож збере разом тих землян, що переживуть атомну катастрофу, готових до нового місця призначення десь у космосі. Гордовитий і загадковий персонаж прихилив голову до бордюрного ощепу стіни, втупився в курний світильник і безгучно артикулює слова, готуючись до проголошення тосту. Заспані істоти скулилися, чекаючи на подорож, як на нічний жах, періодично здригаються на гучні повідомлення вокзального радіо. Погляди ніжні й агресивні. Китобої, чукчі, торгівці, вівчарі, любителі кумису, узбецькі збирачі бавовни, робітники з видобутку золота, геологи, шукачі меду в тайзі, мисливці на диких тварин, селяни, службовці, медики, військові, цигани в зелених сорочках і крислатих капелюхах.

Скрипаль із мокрим від поту чубом на лобі лежить на підлозі поруч із рядом автоматів газводи і споглядає ноги тих, що переступають через нього. Гортанні голоси, дзюркотлива мова загорнутих у шалі східних жінок, з долонями рожевими і блискучими, як нагадування, що навіть ця частина тіла є інтимною. Мадяри з фруктами на перевернутих валізах, групами, наче вони сидять навколо багаття. За дверима до перонів та сама щільність людської маси, що й усередині. Довгі поїзди стоять на коліях перпендикулярно до будівлі вокзалу. Падає сніг, але вечір такий ясний,