Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Натомість я навчилася благородного мистецтва терпіння. Я, яка завжди згорала від нетерплячки й звикла наказувати. Навчилася чекати, щоб скористатися іншою зброєю, чекати свого часу і свого місця. Десь в невизначеному майбутньому буде час і буде місце, коли ми з Галераном зведемо рахунки та я відплачу за втрачене. Але не зараз. Ще не зараз.

З іншого боку, мені досі не дозволяли брати участь в жодних засіданнях Ради. Сам Галеран, королева-мати й абат Сюжер оточили Людовика і приймали всі рішення відносно королівства за нього, не даючи йому проявляти ініціативу.

Листи відправлялися з його анаграмою: «Loys». Тільки до цього він прикладав свою руку. При дворі в Парижі, сірому й вкритому імлою, мене зустріли насторожено і з недовірою. Я не була першою жителькою півдня, що займала ложе Капетингів, але за півтора століття до цього моя попередниця залишила після себе незабутні скандальні спогади. Роберт II Побожний, син Гуго Капета, одружився з Констанцією Арльською. Набожний король і його аквітанська красуня дружина. Про неї досі розповідали, що її сукні відкривали груди, що її шумні гулянки затягувалися аж до заутрені, що її південні веселощі не пасували до стриманості франків.

В мене не було шансів перемогти, мене засудили, як тільки я вийшла з карети, що привезла мене до воріт палацу в Сіте.

Я витратила місяці, щоб добитися дозволу хоча б бути присутньою на зборах, пообіцявши, що буду тільки спостерігати. Дівчинка з ексцентричною цікавістю до справ, які не мали до неї ніякого відношення. Місяцями я вдавала ввічливу покору перед Аделаїдою, ніколи не висловлювала свою думку в присутності Сюжера, щоб вони сприймали мене як мовчазну і нешкідливу дівчину-підлітка.

Отак вони шанували те, що я собою представляла і моє придане.

Вони не звикли мати справу з такими багатствами та нематеріальними привілеями. Коли настав час приймати перші рішення, як я й очікувала, вони повели себе, як справжні марнотратці. Потім вони навчилися стримуватися і збитки стали меншими.

Наші шлюбні подарунки були потайки перевезені в Сен-Дені. Таємне пограбування було ефективним і докладним. Світильники, що призначалися в мої покої, тепер освітлювали вівтарі на богослужіннях в абатстві. Зі скринь повитягували дорогоцінне каміння; Сюжер закликав найславетніших ювелірів з Лотарингії, щоб вони оправили їх в грандіозний шестиметровий хрест з золота, який він хотів повісити на головний вівтар. В красивих скринях з позолотою тепер зберігався літургійний одяг в ризниці доброго абата.

Людовик, досі розчавлений скорботою за батьком і зосереджений на тому, щоб бути на висоті завдання, яке переростало його, і до якого він був не готовий, спочатку ледь усвідомлював усі ті рухи хижаків, що кружляли навколо нас. Я не втручалася. Мені хотілося побачити масштаби їхньої жадібності, як бідний і аскетичний двір поводиться з принесеною мною золотою зливою.

Щодо мене, то мій дядько по матері Гуго, віконт де Шательро, правив територіями між Бордо і Пуатьє під моїм суворим наглядом. З восьми років батько навчив мене приймати рішення, що збільшували наші багатства і статки аквітанців. Те, що Бордо експортувало найкраще вино і найкращу сіль робило нас заможними. Привілеї кораблям, що причалювали в порту Байони й розвантажували китовий лій, перетворювали в багачів сім‘ї мореплавців. Всі міри, які я приймала, були спрямовані на те, щоб мої барони та їхні васали були могутніми. Так мене навчили, так я поступала.

Згідно з порадами Адамар, я намагалася уникнути ізоляції й поступово поселила при дворі в Парижі деяких вірних васалів, далеку рідню і свою маленьку сестричку Алісу. Я воліла мати її поблизу і зайнятися її освітою так, як Рай займався нами, коли не було батька.

І одного дня, одного дня, який нічим не відрізнявся від всіх попередніх, це трапилося.

Певного ранку я зауважила, що Людовика супроводжував не Галеран, а один з охоронців ветеранів. Минали дні, проте здавалося, що ніхто не говорив про його відсутність, яка повертала мене до життя. Зрештою я відважилася запитати чоловіка:

-- Що трапилося з Вашим секретарем, Тьєрі Галераном?

-- Його викликав орден. Бернард Клервоський вимагав саме його, в Римі обмірковують повернення в Святу Землю, як хрестовий похід, в якому він брав участь. Він належить до Тамплієрів, він солдат і чернець, тому не міг відмовитися. Невже Вам його бракує? Ви не почуваєтеся в безпеці? Бажаєте, щоб я посилив Вашу охорону?

-- В цьому нема потреби, -- поспішила я відповісти. – Я просто хотіла бути в курсі справ королівства.

Я залишила його з завмираючим серцем, відчуваючи, як мені стає легше дихати. Невже Галеран дійсно забрався? Доля усунула його з Парижа і з мого життя, без боротьби, без хитромудрих планів, не заплативши високої ціни? Я відчувала спокусу звернутися до аквітанських котів, але страх зробив мене обережною і я воліла жити в непевності, ніж дражнити осу.

Як я насолоджувалася цією непевністю! Його відсутність прогнала з неба хмари, воно вже не здавалося мені таким гнітючим, коли я підводила погляд. Париж без Галерана виявився не таким похмурим і ворожим; крім мене ніхто не помічав цього полегшення, і я скористалася цим непевним перепочинком, щоб зібратися з силами.

Бо він залишався проблемою. Поки Галеран був живим, він залишався проблемою.

Але в герцогині Аквітанської проблеми не закінчуються ніколи, я знала, що рано чи пізно мої власні піддані змусять мене заплатити за те, що я залишила нашу столицю і жила в королівстві франків. Саме в колисці нашого роду, в древньому Пуатьє, спалахнула іскра непокори, і від того боліло ще більше.

25 Аквітанська кров

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Все почалося вранці, коли одна з фрейлін Аліси, кругла Клеменсія, розбудила мене з закривавленими руками.

-- Ваша Величносте, Ваша Величносте! Я недогледіла, Вам потрібно піти до того як…

-- Що відбувається? – перервала я. – Звідки ця кров?

-- Це кров Вашої сестри. Я прийшла надто пізно, -- пробурмотіла вона з жахом в очах. Погляд втуплений в кров на долонях.

Далі я не слухала, вискочила з ліжка, навіть плащ не накинула. Аліса була