Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— Вони дурні, — повторила Гессі й розсміялась. — Але славно ти їм язики припнула.

— Це було неважко. Щойно уявляю ту Олейн в Оллішів, так зло й бере. З одної гілки ягоди!

— Я бачила на ринку Доанну, — тихо, проте з торжеством у голосі повідомила пані Катаніка на недільних посиденьках у цукерні.

— І я! — докинув Лаллі, котрий колупав срібною ложечкою бісквіт, з якого він уже з’їв усі кремові троянди.

— Як вона? — спитала матінка коротко.

Гессі розуміла: та геть невдоволена тим, що наречена Аїдена ходить собі на ринок і — страх який! — купує там овочі замість служниці, а до них у гості не заходить. Це ж тоді все пристойне товариство неодмінно помітить повернення панни Доанни. І буде шепотітись, що її у Фаулі-Прейшерів страшенно не любили. І тому вона тримається окремо, ніби й не була їм майже рідною. Або ще казатимуть, що Фаулі-Прейшери геть про неї не дбають і покинули напризволяще після смерті Аїдена. Або ж вигадають, що її звинуватили в його смерті чи щось гірше. Загалом, хай там як, матінка вже спала й бачила, як пані Катаніка з пані Маріольтою чи з пані Тавіш їдять медові пряники і перемовляються про те, як вона, Дорі Фаулі, загнобила свою ймовірну невістку.

Лукаві очі пані Катаніки свідчили, що такі розмови вже точаться. Проте вона набрала собі ще варення і спокійно відповіла:

— О, вигляд має дуже бадьоренький. Наче нічого й не було. Дивна. Якісь там квіточки у волоссі. Шаль зелена, як у дівчинки. Проте аж світиться. Не інакше, як знову заміж ладиться!

— За кого ж? — оторопіла матінка.

— Оцього вже не знаю. Ви б із нею поговорили, може б, і розказала.

Гессі зрозуміла, що й пані Катаніку з’їдає інтерес щодо того, чого це Доанна така невиправдано щаслива й радісна. І як оце їм пояснити, що вона просто вирішила жити?..

— Може, вона з’їла багато смачних тістечок? Чи їй купили коня? — висунув свою версію Лаллі, котрий уже доїв бісквіт і тепер диригував ложкою в повітрі, наче перед ним був цілий оркестр.

— Алістале, я тобі скільки разів казала не втручатись у розмови дорослих? — Пані Катаніка пригладила жорсткі кучері на голові сина так, що він аж утиснув голову в плечі.

— Ми могли б самі до неї навідатись, — запропонувала Гессі.

Вона була певна, що панна Доанна не відмовиться почастувати матінку чаєм на своїй красивій веранді з краєвидом на ліс. Проте матінка примружила очі й подивилася за вікно з таким виразом обличчя, ніби побачила там злого ворога. Гессі сиділа спиною до вікна, і на мить у її уяві промайнуло манто мадаме Малейн Рошері, проте коли вона озирнулася, то з полегшенням не помітила ні сліду фіренської красуні. Натомість вулицею поспішала Генріка. За нею широкими кроками йшов Морґін Олліш. Здається, сестра була на нього зла.

— Син Оллішів? — пані Катаніка поблажливо пхикнула. — Дівчинка виросла?

— Вона так тільки думає, — матінка провела доньку поглядом. — Ці ігри довго не тривають.

— Та певне. Я ж пам’ятаю, як ти сама і син того…

— Припини, Ніко! — Матінка постукала пальцем по столу.

— Припиняю, припиняю!

Гессі, безумовно, хотілося знати щось про минуле матінки, та проте ні вона, ні батько ніколи не згадували при дітях свою молодість. Так, ніби життя їхні розпочались виключно після одруження. Утім, мабуть, у цьому був і вияв турботи: не дуже приємно розповідати дітям про своє перше кохання, коли з нього нічого не вийшло.

Гессі знову зиркнула за вікно, та Генріки там не було. Але вже, мабуть, увечері вона розповість, куди так поспішала і чого дратувалась через Морґіна Олліша.

Розділ 9. Чому корисно допомагати незнайомцям

— Я така нещасна, Гесті, — поскаржилась Генріка і обвела пальчиком тарілку з маленькими кульками печива.

— Дитинко, гріх так казати, — утрутилась тітка Фресія, попиваючи чай зі смугастої чашки.

Вона сиділа в кріслі-гойдалці, накрита двома пледами попри раптову спеку. Обличчя тітоньки здавалось безтурботним і сонячним, як іще один сонях поруч із тими, котрі влітку паленіли в її саду.

— Але ж Моррі не зможе піти зі мною на бал! — Генріка придушила печиво пальцем, і з нього посипались крихти.

Гессі слухала мовчки — вона знала, що сестрі треба виговоритись, перш ніж вона почує когось іншого.

— Заклопотаний! Теж мені… заклопотаний! — гнівно видихнула та.

— Випий компоту — полегшає, — запропонувала тітка Фресія.

Вона варила чарівний ягідний компот і була, здається, певна, що він допомагає від будь-яких бід. Принаймні Гессі пам’ятала, що в дитинстві, коли вони гостювали в тітки, бігали в її величезному саду і розбивали лікті й коліна, вона завжди поїла їх компотом і примовляла, що він найліпше допомагає загоїти розбиті колінця чи навіть серця. Тоді, щоправда, Гессі не розуміла, як можна розбити серце — воно ж не вазочка й навіть не чашка. Але тітка хитала головою та примовляла, що їй і не треба того знати, принаймні поки що.

Генріка схлипнула, хоча ні сльози на її очах не було.

— Він, бачте, мусить їхати в Астірі! В Астірі, Гесті! Астірі ж… далеко! Але ні, батькові їхньому конче треба саме тоді, коли бал! Переговорити з тамтешніми видавцями. Навідати родину. Домовитись про постачання ще деяких новинок. Бачте, новинок їм мало! Бачте, горить їм їхати!

— Мабуть, це справді важливо.

— Бал — це теж важливо! Та він узагалі раз на рік! А в нас — ще й перший.

— Ще будуть танці на літньому фестивалі… І цьогоріч нас, мабуть, відпустять туди самих.

— О, танці на літньому фестивалі! — усміхнулась тітка Фресія, мовби щойно прокинулася. — Пам’ятаю, коли мій наречений перед від’їздом до Ітеллі покликав мене туди, ми протанцювали до світанку, а