Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

— Тож уже два котеджі й два плавучі будиночки! Чи може, у тебе в очах двоїться?

— У всякому разі котедж, про який я зараз кажу, майже ніколи не здається. Цією весною ледь чи не вперше. І це справжня мрія! Якщо його коли-небудь і здавали, то лише близьким друзям. Але мамі й мені...

— То ми маємо намір стати дочкою полку?

— Ну, гаразд. Залишимо полковника. Ще є якийсь Вілтон Брайтуейн Райотслі — вимовляється: Ротслай. У нього чудові маленькі вусики, а зріст рівно шість футів і...

— Слухай-но, Беві! Усі ці подробиці! У мене починають виникати підозри!

— Тільки не з Вілтоном! Ніколи, клянуся тобі! З полковником — якось так, але з Вілтоном — ні! — і вона розреготалася. — Ну, щоб не перераховувати всіх, скажу тобі коротко, що я довідалася не тільки про чотири плавучих будиночки на Темзі, але й про чотири прекрасно мебльованих, комфортабельних особняки у найкращих кварталах Лондона, — і всі їх можна зняти на сезон, на рік або назавжди, якщо ми вирішимо з тобою залишитися тут навіки.

— Тільки-но скажи, люба моя, — відповів він. — Але ж ти акторка!

— И всі ці особняки, — продовжувала Береніс, пропускаючи повз вуха його вигук, — мені негайно покажуть — будь-який із шанувальників на вибір — або всі одразу, варто мені тільки дати свою лондонську адресу, чого я ще поки не зробила.

— Браво, браво! — вигукнув Ковпервуд.

— Отож, поки ще ніяких обіцянок нікому, ніяких домов­леностей, але ми з мамою погодилися поїхати подивитися один будиночок на Гросвенор-сквер, та іншій — на Берклі-сквер. А там побачимо.

— А тобі не здається, що краще було б все-таки порадитися із твоїм старим опікуном, скажімо, щодо оренди і такого іншого?

— Що стосується оренди — звичайно. Ну, а щодо іншого...

— Ну, гаразд. Щодо іншого — охоче відступаю. Я вже досить розпоряджався за своє життя, подивимося тепер, як це в тебе вийде!

— Отож, — продовжувала вона, усе ще глузуючи, — припустімо, для початку я сяду от сюди...

І, сівши до нього на коліна, вона взяла зі столу келих з вином і доторкнулася до нього губами.

— Дивися — я загадала бажання! — сказала вона й надпила половину. — А тепер ти! — І вона простягнула йому келих і дивилася, поки він не допив до дна. — А тепер ти маєш розбити його о стіну — через моє праве плече — щоб уже більше ніколи ніхто з нього не пив. Це давній звичай датчан і норманів. Ну...

І Ковпервуд кинув келих.

— А тепер поцілуй мене — і все збудеться. Адже ти знаєш, що я чаклунка й можу зробити так, щоб усе збулося.

— Я готовий цьому повірити! — гаряче сказав Ковпервуд і врочисто поцілував її.

Після обіду вони почали обговорювати плани на най­ближче майбутнє. Береніс поки не хотілося нікуди їхати з Анг­лії. Зараз весна, а вона завжди мріяла оглянути всі ці міста з кафедральними соборами — Кентербері, Йорк, з’їздити до Уельса, глянути на руїни римських лазень у Баті, відвідати Оксфорд, Кембридж та різні старовинні замки. Добре б відправитися в таку подорож удвох! Зрозуміло, він спочатку владнає все зі своїм лондонським проектом. А вона тим часом подивиться ці згадані котеджі. І тільки-но все це влаштується, вони одразу зможуть вирушити у їхню спільну подорож.

А зараз треба піти побачитися з мамою, що останніми днями дещо засмучена. Чогось боїться, а чого — і сама не знає. Ну, а потім він повернеться сюди — і тоді...

Ковпервуд обійняв її й пригорнув до грудей.

— Гаразд, гаразд, моя Мінерво! — сказав він. — Може, й справді вдасться все влаштувати так, як тобі хочеться. Не знаю. Але одне можу сказати напевно — якщо тут усе затягнеться надовго, ми з тобою не будемо вичікувати, а вирушимо подорожувати світом. З Ейлін я якось владнаю. А якщо вона не погодиться, що ж, однаково поїдемо. Вона мені завжди погрожує розголосом, та з цим, я певен, якось можна буде впоратися. У всякому разі дотепер мені це завжди вдавалося.

Він ласкаво поцілував її і, втішений, пройшов до місіс Картер. Він застав її за читанням роману Марії Кореллі. Причепурена, напудрена, місіс Картер сиділа біля відкритого вікна, очевидно чекаючи на нього і зустріла його своєю найоптимістичнішою посмішкою. Тим не менше він відчув її занепокоєність — очевидно, вона побоювалася, що вся їхня затія є небезпечною. У її очах, схоже, була якась напруга й пригніченість. Обмінявшись декількома зауваженнями про те, як приємно буде провести весну в Англії, він сказав їй немов між іншим, але досить відверто:

— На вашому місці, Гетті, я б не став ні про що турбуватися. Ми з Беві чудово розуміємо одне одного. І я думаю, що вона сама себе добре розуміє. Вона не тільки красива, але й кмітлива, і я люблю її. Якщо навіть із нами й трапиться якась неприємність, я думаю, ми знайдемо вихід. Тож спробуйте просто гарно провести час. Я, імовірно, буду дуже зайнятий і навряд чи зможу до вас приїжджати так часто, як мені цього б хотілося. Але пам’ятайте, що я завжди напоготові. І вона теж. Тож не турбуйтеся.

— Я не турбуюся, Френку! — сказала місіс Картер, майже вибачаючись. — Звичайно, я знаю, що Беві — дівчина рішуча, спритна, і знаю, як ви турбуєтеся про неї. І сподіваюся, все буде так, як ви плануєте. Вона справді дуже підходить вам, Френку. Така талановита, чарівна. Шкода, що ви не бачили, як чудово вона тримала себе на пароплаві! Як вона вміє бути приємною людям і водночас гідно себе поводити. Ви трошки затримаєтеся у нас? Я дуже рада. Мені щось нездужається, але ми ще побачимося з вами пізніше.

Вона проводила його до дверей, наче господиня, що проводжає важливого гостя — яким, власне, вона його і вважала. Коли він вийшов і зачинив за собою двері, вона підійшла до дзеркала й, сумно подивившись на себе, трохи підрум’янила щоки — на випадок, якщо загляне