Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

Ну от, знову дядько за своє «вчора». Це завжди як тільки Іванові не щастить, то він: «Ех, і чого ти вчора не прийшов? От де вже ловилася, так ловилася. А сьогодні, бач, вітер східний, то вона й не хоче». Якщо ж вітер такий, як треба, а кльову немає, дядько Комар бідкається, що заважає хвиля. «От якби ти, Іванцю, вчора прийшов, тихо було, як у вусі». А коли не клює за тихої погоди, Комар неодмінно зронить: «Залягла на дно холера. От якби хвилька, то вона б під’юджувала. Вчора хвиля була веселенька — і чого ти не прийшов?»

А то нарешті Іванові пощастить, він наловить линів, карасів, і сідають з дядьком на березі полуднувати. Комар і тут не змовчить: «Це якби ти, Іванцю, вчора прийшов! Учора в мене такий обід був, у-у-у! Дістав із льоху капусти квашеної, то вона ж і так у нас жирна, а баба ще цілу ложку олії туди втелющила. У-у-у, куди цій рибі!»

Сам дядько Комар вудки і в руки не брав, але завжди крутився коло рибалок. Прив’язував їм гачки такими вузликами, що тільки він умів, позичав човна, показував, де рити черв’яки та де найщасливіше місце. Одну мав слабкість: вважав цю річку за свою власну, і якщо йому хтось із рибалок не сподобається, то гляди, щоб не спровадив відсіль чимдалі. Але це не про Івана, дядько Комар страшенно любив оті його розповіді про Македонського, Навуходоносора та інших царів, що колись володіли світом, як оце він, Комар, річкою.

Іван прилаштовується з вудками на своєму старому місці, коло очерету, дядько приносить йому консервну бляшанку з черв’яками, які лишили вчорашні рибалки, і теж всідається поруч. Довго мовчить. Та мовчанка означає, що Комар обмізковує якесь вельми серйозне питання про «вчорашній день».

А сонце, дарма що година ще рання, припікає все дужче, вже й сосну підпарило в лісі, і звідти легенький вітрець доносить запах живиці. Гіркувато-солодкий дух іще більше роз’ятрює щем, який знову озвався в Іванових грудях сьогодні вранці. Озвався — й повів до річки.

Поплавці стоять на водяному плесі тихо, як намальовані.

— А вчора о цій порі вже клювала, — каже дядько Комар.

Іван не озивається. У нього сьогодні не лежить душа до розмов. А те, що в Івана на думці, не треба знати Комареві. Нікому не треба. Те — його.

Тоді теж пряжило сонце, розімліла сосна стікала живицею, і вітер доносив на берег її гіркувато-солодкий дух. На грозу йшлося.

Злива застала його зненацька, і, поки зібрався шукати якогось сховку, змок до нитки. Куди вже ховатися! Так і пересидів грозу під дощем. Діждався сонця, стягнув із себе прилиплу до тіла одіж, викрутив і повісив сушитися на кущі шипшини, а сам — знову до вудок. Та так засидівся (риба після грози гуляти почала), що коли озирнувся на кущ, одежі не було й близько. Він туди, він сюди — нема! Наче ж і вітру не було, щоб її підхопив, і дітвори ніякої. Чудасія...

Коли це чує за кущем: «Хі-хі-хі». Тоненько так, наче миша писнула. Іван туди, а там причаїлося Комареве дівча, Тетянка, худе таке, тонконоге, а личко забризкане ластовинням. Світить на нього тернинами очей.

— То це ти?..

— Ні, не я.

— А хто ж?

— Хтокало. — І знов: — Хі-хі-хі.

— Оддай штани, — сказав Іван і присоромлено глянув на свої голі ноги. Нижче широких чорних трусів вони були білі, наче ніколи не бачили сонця.

— Сорока вкрала твої штани, — сказала Тетянка і глянула на вершечок дикої груші.

Там на найвищій гілляці чорніла, ніби сорочине гніздо, його одежа. Он аж куди видряпалося це капосне дівчисько!

Іван роздивився довкола, але на березі не було ні грудки, ні палиці, щоб збити «гніздо». Довелося дертися на дичку. Спритно (аж сам собі здивувався) підтягнувся на сучку, вище й вище, дістав своє, тоді стриб-стриб — і вже на землі, зодягається.

— Усе на місці? Нічого не загубив? — сміється Тетянка.

Він зашарівся. Треба було, як ліз на грушу, холоші трусів позав’язувати.

— Ти в який клас ходиш? — спитав.

— Отакої. Я вже школу закінчила.

— А показуєш на семикласницю.

— Старий знайшовся.

— Та для тебе в діди годжуся. Жмурки в голові...

Тетянка опустила очі, а потім враз підвела їх і так подивилася на Івана, що він зніяковів.

Пізніше не раз бачив її коло річки. Як тільки всідався на своєму місці, Тетянка неодмінно виходила з відром до води або ставала на березі й голосно кликала каченят: «Пуль-пуль-пуль-пуль». Іван помітив, що вона вже зачісується по-жіночому, збирає коси у вузлик, і здавалося, навіть хода її змінилася. До нього не обзивалася, та й Іван був мамулуватий на слово, ото тільки й розбалакувався з дядьком Комарем.

А одного разу почув на собі чиїсь очі, озирнувся — Тетянка. Стояла з кошиком у руці, в новенькому ситцевому платтячку, яке цвіло дрібненькими жовтими братиками.

— А я по маслюки йду.

— То, може, й мене візьмеш?

— Ходімо, хіба мені що...

Ішли лісом, ніякі маслюки їм не траплялися, лиш руда торішня глиця шурхотіла під ногами.

— Хі-хі-хі, — раптом тоненько пирснула Тетянка, й Іван зрозумів, що вона знов підсміюється над ним.

— Чого ти?

— Ех ти, старий, а не знаєш, що маслюкам ще не пора.

— То ти знов за своє?

— Щоб знав... Ото щоб знав, — застрибала Тетянка на одній нозі й заллялася дрібним сміхом.

Він розгублено дивився на неї і раптом вигукнув:

— От візьму зараз і... і поцілую!

— Поцілуй...

Нараз Іван зрозумів, що це новеньке платтячко — для нього, і ці коси, гладенько зачесані назад, з рівненьким проділом — для нього, і він помітив, як під жовтими братиками схвильовано дихають гостренькі груди. Іванові пересохло в горлі.

— Злякався? — спитала Тетянка, і її очі вже не сміялися, а синіли якоюсь дорослою, жіночою тугою.

Замість поцілувати її, він вдав, що то був тільки жарт, і спитав:

— І що ж ти надумала робити далі?

— Як що?

— Після школи — куди? — повагом, по-батьківськи перепитав Іван.

— Ще не знаю.

— А пора знати, — знов сказав так повчально, аж самому стало недобре.

— Поїду до дядька у Кривий Ріг. Там роботи хватає.

— Он як.

— А може, й не