Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

розповісте про нашу сьогоднішню зустріч, а також про мою... нічну прогулянку.

Данило обернувся до неї.

— Ви мені заважаєте.

— О, вибачте,— зашарілася дівчина.— До речі, я б вам порадила сховати це... коли ми переїдемо Австрійський міст. Поліція може помітити. Заборонена преса, непідзвітна Раді, може спричинити неприємності.

— Дякую за турботу! — відрубав Данило.— А що, в Леобурзі вся преса підзвітна Раді?

Її погляд знову став недовірливим. Невже його брехня про втрату пам’яті настільки кострубата?

— Так. Уже понад десять років, після великого скандалу. Головний редактор «Леобурзького вісника» був викритий у корисливих зв’язках з одним з міських магнатів. Відтоді в кожній редакції працює аташе Ради.

— А... тобто цензор? — скептично посміхнувся Данило.— А що таке «Сокіл-Свобода»?

Агнеса вдала, що не почула питання, й утупилася у вікно, а Данило знову поринув у читання.

Газета була німецька. На першій шпальті містилося слово редакції: «До наших однодумців».

Гордощі переповнюють нас. Якщо ви читаєте ці рядки, то ми працюємо недарма. Ми віримо, що свобода не порожнє слово для кожного з нас, братове. Якщо у вашому серці живе дух колишнього Леобурга, дух волі, рівності й поваги, ми йдемо однією дорогою! Владі ніколи не зламати нашої волі! Їм не здолати Леобург — місто вільних людей. Ми боремося й переможемо.

Данило посміхнувся. Для початку непогано. Далі була розлога стаття «Як Закон 6911 „Про остракізм“ порушує права громадян Леобурга». Остракізм? Тут когось виганяють, та ще й для цього ухвалили спеціальний закон? Данило насупився. Трохи нижче розташувалися дві колонки: «Чому єврейській громаді заборонили будувати синагогу. Кайдани Закону 1245» та «Як знайти делегата Союзу працівників у вашому районі», і ще одна стаття: «Австрійська надзброя. Що загрожує Леобургу?» Мабуть, чутки про якусь неймовірну зброю в Австро-Боснії справді ходять містом і хвилюють громадян. Що ж, цікаво. Стаття «Дірявий мішок. Де шукати тисячі лео з міської скарбниці» мала ще й підзаголовок: «У чому причина любові Юміта Оздеміра до російського престолу». О! Це особливо цікаво! На останній сторінці містилася стаття «Загадкові зникнення» про двох дівчат.

Останнім часом Рада докладає неймовірних зусиль, щоб приховати від леобуржців справжній стан речей, і будь-які злочини списуються на дії підпільних організацій, які нібито загрожують «законній владі». Однак, про загадкові зникнення дівчат у Робітничому та Творчому районах у «Леобурзькому віснику» з якихось причин не повідомляють. Ми вважаємо, що леобуржці заслуговують знати, в яких жахливих умовах вони живуть. Дві громадянки Леобурга — Дарина Дубова й Олена Кулик...

— Едварде, ви розкажете вдома про те, що бачили?

Данило закотив очі.

— Так, якщо ви не дасте мені дочитати газету.

Він зустрівся з Агнесою поглядом, у її очах стояли сльози. Данилові на мить стало ніяково, але він швидко відкинув це почуття — врешті-решт, Агнеса теж дошкуляла йому незручними запитаннями. Нехай терпить.

— Я не бажала зла ані вам, ані вашому батькові. Не розповідайте за жодних обставин.

— О, не турбуйтеся! — посміхнувся Данило.— В цьому можете на мене покластися. Адже це не я втікаю з дому посеред ночі, а потім у темряві тиняюся Робітничим районом!

Агнеса тільки зітхнула. Екіпаж влетів на Австрійський міст. Мабуть, краще не ризикувати. Данило згорнув газету та сховав її в рукав.

Тільки-но вони увійшли в будинок, краєм ока Данило помітив, як лакей, що зустрічав їх біля дверей, віддав Агнесі конверт. Дівчина гарячково розпечатала його, проглянула текст, ледь помітно похитнулася й притулила долоню до чола. Данило хотів забрати цидулку, але його «кузина» зібгала її та відвела руку за спину. Ну, гаразд, їй же гірше!

Коли вони з Агнесою з’явилися в їдальні, погляди всіх присутніх прикипіли до них. Тиша тиснула на вуха. Бридж-Паркер ледь помітно посміхнувся.

— Гм... що таке? — намагаючись притлумити хвилювання, запитав Данило.— Щось трапилося?

— О, нічого особливого,— процідив крізь зуби Тео.— Окрім того, що зараз ми довідаємося, хто ж убив мого батька.

Данило здригнувся й відчув, як Агнеса міцніше стиснула його руку.

— Пане поліцмейстере,— силувано всміхнувся він,— бодай ви поясніть, що тут, урешті-решт, відбувається.

— Звісно, пане Яблонський,— кивнув Бридж-Паркер, підводячись із крісла.— Ознайомтеся, будь ласка.

Він простягнув йому аркуш паперу.

Якби ви були уважніші, то давно б уже побачили, хто винен. Брехня — підступна штука, і що ретельніше її ховаєш, то яснішою вона стає. Отже, повідомляю: ви знайдете те, що вкаже на вбивцю, в горішній шухляді комода в кімнаті ліворуч від кабінету Фелікса Яблонського. Успіхів, пане Бридж-Паркер!

— Господи...— самими губами вимовила Агнеса, почувши текст таємничої записки.— Це ж моя кімната...

— Ваша правда, панно,— стримано мовив поліцмейстер.— У такому разі, спробуйте пояснити, звідки там ось цей револьвер?

Бридж-Паркер узяв зі столу маленький шестиствольний револьвер з різьбленим руків’ям.

— Фелікса Яблонського було застрелено саме з нього,— вів далі поліцмейстер, поки Агнеса зачаровано дивилася на зброю.— Наскільки мені відомо, цей пеппер-бокс вам подарував ваш дядько. Досить рідкісна антикварна зброя специфічного калібру. Куля, вилучена з тіла небіжчика, була з патрона саме такого калібру й мала специфічне гравіювання,— Бридж-Паркер зробив драматичну паузу.— І саме одного патрона бракує у футлярі вашого револьвера.

Данило відчув, як Агнесині пальці на його руці розтиснулися, і вчасно підхопив її під лікоть і всадовив на стілець. Обличчя дівчини помертвіло — схоже, вона не розуміла навіть, про що її питають. Юліана, Беата й Альберт заклякли за столом і тільки переводили вражені погляди з поліціянта на Данила й Агнесу.

— Це твій револьвер? — різко запитав Данило.

— Так.

— Зізнаюся, спершу я думав, що цей злочин — справа рук Теодора Яблонського,— поважно вів далі Бридж-Паркер, і відблиски сонця, що пробивалися у вікно, надавали його гладенько зализаній чуприні кривавого відтінку.— Те, що спадок дістався не йому,— страшний удар по самолюбству, та й, власне, по кишені, ніде правди діти,— поліцмейстер скосив погляд на похмурого Тео.— І ви, пане Теодоре, цілком могли піти на вбивство. Адже ви навіть наважилися викрасти заповіт, як повідомив нам шановний пан Іжачек. Однак ми встановили, що ви маєте алібі: Берта Подольська, одна з ваших покоївок, перебувала з вами в той вечір на першому поверсі й може це підтвердити. А от свідків того, де в момент злочину була панна Агнеса, немає.

Данило слухав мовчки, стискаючи холодну руку дівчини. Агнеси ж не було в будинку в мить убивства! Але вона просила нікому про це не розповідати!