Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

нещасних батьків катюги-гестапівці поливали маленьку Лолу добірним авіаційним бензином, як після цієї процедури підпалили і як з полум’я до нещасного батька долинали жахливі оглушливі зойки, благання про допомогу і прохання повідомити бузувірам шифрокоди, які відпирали таємні двері, що вели до тунелів, ще у довоєнний час завбачливо прокопаних від Києва до Москви гетьманом Скоропадським. А потім настала черга розповіді про те, як ті ж гестапівці умертвлювали кохану дружину Варюню.

От тоді-то «герой-підпільник Веніамін Панібудьласка» і збожеволів. Зрозумівши, що ніяких кодів вони так і не дізнаються, фашисти розстріляли збожеволілого від горя чоловіка й батька. Розстріляли – але промахнулися. Тоді Веніамін поповз до лінії фронту. Повз він, повз… Отак і доповз до цього санаторію, де його божевілля взялися вилікувати найкращі в світі радянські лікарі-психіатри. За що оповідач цим лікарям нескінченно вдячний…

– Кажу ж тобі, що у нього занадто потужний захист, – прошепотів Валерка приятелеві так, щоб не почув оповідач. – Тобі цей захист не пробити, бо ти не фахівець. От моя б мама… якби тільки схотіла!..

– Але ж вона не хоче, – так само пошепки заперечив Спартак.

– А нащо це їй треба?! У неї в неврології своя програма, вона вам, заїкам, дихалку ставить за методом Стрельнікової, а тут…

– Ну так, так, маєш рацію. І все ж таки я спробую.

– Професоре, ти!..

– Цить, Валерко! Мені ж треба хоч якось компенсувати всю вислухану маячню про нібито недостреленого «єврея-підпільника»…

– Це небезпечно, врешті-решт!

– Нічого, нічого, все буде добре, ось побачиш.

І справді, дочекавшись слушного моменту, коли оповідач тьохкав соловейком, нахвалюючи місцеве «санаторне харчування», Спартак раптом спитав, зазираючи просто йому в очі:

– А скажіть, Веніаміне, чи знаєте ви, що сьогодні не просто понеділок, але й тринадцяте число? Щоправда, у нас на календарі липень місяць та й рік вісімдесят перший. Тоді як рівно двадцять років тому – в шістдесят першому – понеділок, тринадцяте число припало на березень. Ви щось колись чули про те, що сталося тоді в Києві на Куренівці?..

Схвильований Валерка схопив друга за руку, проте тепер Спартак відповів міцним потисканням долоні, немовби заспокоюючи його. Що ж до оповідача, то з дедалі наростаючим жахом він відчув, як Веніамін миттєво вилетів із нього, немов боксер легкої ваги вилітає за канати рингу, діставши хука зліва від важковаговика. А замість Веніаміна з мороку свідомості насунувся…

О жах!..

* * *

– Плыл кора-а-аблик голубо-о-ой… А на нем и я с тобо-о-ой…

Ледь почувши це хрипке, дещо фальшиве наспівування, юнаки одночасно стрепенулися, й Валерка прошепотів з неприхованим подивом:

– Ну-у-у, Професоре… здається, ти таки пробив його захист!

– Авжеж пробив. Ти ж сам бачиш, що він просто поведений на датах. Причому не на простих, а на календарних – з днем тижня!..

– Так-так… Недарма тебе в нашому класі Професором прозвали.

– Звісно, що недарма. Але тепер не заважай мені, будь ласка! Дай нарешті поговорити з ним про справжніх його рідних.

– Ну гаразд, давай. Тільки обережно, прошу!..

– Ти ж сам казав, що він не буйний – хіба ні?!

– Ну-у-у… Казати казав, бо буйного не випустили б на прогулянку без особливого нагляду. Та навіть невеличка істерика буде зараз вельми недоречною, тому обережніше, обережніше, прошу!..

– Не переймайся.

Спартак поплескав приятеля по плечу і спитав принишклого оповідача:

– Ви хто?

– Я хто?.. Лайно я собаче, от хто, – зітхнув той, скривившись від огиди.

– А чи можна уточнити? Ви герой-підпільник чи все ж таки…

– Якщо через тебе загинули твої близькі, ти не можеш називатися героєм! Ти не герой і навіть не тварина, ти – тварюка огидна!..

– Михайло?..

– Та хіба ж міг я знати, що Варюня не побіжить за мною?! І що Лолочка, наша люба донечка, не побіжить також?!

– То фашисти не поливали вашу Лолу бензином, щоб спалити живцем?

– Які ще фашисти?! – спересердя оповідач аж сіпнувся. – До чого тут фашисти, коли я сам…

– Валерко, не намагайся повернути цього брехуна Веню, – прошипів крізь зуби Спартак, роздратовано зиркнувши на приятеля. На щастя, оповідач залишився у своєму справжньому, а не вигаданому образі:

– Я сам побачив, як у напрямку від Бабиного Яру просто на наш дім несеться височезна чорна стіна! Це й був селевий потік, але тоді ще ніхто не розумів, що воно таке. Я теж не розумів. Просто побачив небезпеку, крикнув дочці й жінці: «За мною!» – і кинувся рятувати цю радіолу… Цю кляту радіолу!..

– Чому?!

– Бо не знав, що вони мене ослухалися! Бо навіть припустити не міг, що Варюня з Лолочкою не побіжать слідом за мною!.. Але вони так і лишилися на нашій кухні. Варюня там і досі п’є розчинну каву зі свіжонарізаними канапками, а Лолочка робить паперові кораблики. Уже стільки років минуло, а вони все там, на нашій кухні. Того ранку ми з Лолочкою збиралися запускати паперові кораблики у величезній калюжі, що натекла з Бабиного Яру. Плыл кора-а-аблик голубо-о-ой… А на нем и я с тобо-о-ой…

– Чому ви вважаєте, що вони й досі там?

– Бо Варюня час від часу приходить до мене й нашу Лолочку з собою приводить. Варюня завжди приносить простеньку канапку – тільки булка з маслом, не більше. Вона все одно з’їсти її не може, бо обидві мої нещасні… мої любі задихнулися мулом!.. І тепер мул у них скрізь: і повен рот, і ніс, і вуха, й очі… Тому Варюня не може їсти, все мене пригостити намагається, дурненька. Але канапка щоразу щезає: випаровується, чи що?.. Не знаю. Щоправда, ті кораблики, які приносить Лолочка, щезають також. Плыл кора-а-аблик голубо-о-ой… А на нем и я с тобо-о-ой…

– Де саме це сталося?

– Де саме?.. Та тут, неподалік. Ми на пагорбі, можна сказати, а будинок наш унизу, на Фрунзе, сто двадцять шість дріб два.

– О-о-о, то це справді поруч!

– Ну, так, я ж і кажу… Та й добре, що так, бо їм тепер близько ходити мене навідувати. Отож добре, справді добре.

– Кому це «їм»? Вашій дружині та…

– Природно, Варюні й Лолочці!

– То ви що… вірите в позасвіти?..

– Ні, не вірю.

– Але як же тоді?..

– Я просто знаю, що позасвіти існують. Іще в той день Варюня сказала мені: мовляв, наше місце тепер там, де ми всі загинули.

– Неймовірна фантазія… – не втримався від коментаря Валерка.

– Та яка там фантазія! – сумовито посміхнувся оповідач. – Ніяка це не фантазія. Не вигадка. Вони і справді там, у вічній темряві, на березі потойбічного озера, в яке зібралися невиплакані людські сльози…

– Як-як?! Як ви кажете?!

– Професоре, що це з тобою?..

Валерка дивився виряченими очима на приятеля, який