Стівен Кінг - Необхідні речі

суспільну думку набагато важче, коли стосується релігії. – Вона погладила його руки. – Не напружуйся, Алане. Будь терплячим. Чекай. Більша частина життя в Року так і минає: сприймати його треба легко, не поспішати й чекати, коли вітер віднесе черговий сморід геть. Шо, нє?

Він усміхнувся їй, обернув долоні догори й узяв її пальці… але ніжно. О, як же ніжно.

– Так, – погодився. – Хочеш сьогодні на вечір компанію, красуне?

– Ой, Алане, не знаю…

– Ніяких обмацувань і лоскотів, – запевнив він її. – Я розпалю камін, сядемо перед ним, і ти можеш іще кілька тіл зі своєї шафи міста дістати, утамувати мою цікавість.

Поллі змучено всміхнулася.

– Здається, за останні шість-сім місяців ти вже надивився на всі тіла, які я знаю, Алане, включно з моїм. Якщо хочеш розширити свої знання про Касл-Рок, подружися або зі старим Ленні Партріджем… або з нею. – Вона кивнула на Нен, після чого заговорила дещо тихіше: – Різниця між Ленні і Нен у тому, що Ленні просто радий від того, що знає якісь речі. А Нен Робертс любить використовувати те, що знає.

– Тобто?

– Тобто ця леді заплатила чесну ринкову ціну не за все, чим володіє, – додала Поллі.

Алан вдумливо подивився на неї. Він ще ніколи не бачив Поллі в такому настрої – інтроспективному, балакучому й депресивному, все нараз. Уперше замислився, відколи вони з нею подружилися, а потім покохалися, чи він зараз слухає Поллі Чалмерз… чи її таблетки.

– Думаю, сьогодні краще побути окремо, – раптом вирішила вона. – З мене кепська компанія, коли почуваюся так, як зараз. Я з твого обличчя бачу.

– Поллі, це ж неправда.

– Іду додому й відлежуся в гарячій ванні. Кави більше не питиму. Відключу телефон, рано ляжу в ліжко, і буде ймовірність, що коли зранку прокинуся, то почуватимуся як нова копійка. Отоді, можливо, зможемо… ну, розумієш. Ніяких обмацувань і багато лоскоту.

– Я хвилююся за тебе, – сказав він.

Її долоні обережно, ніжно залізли в його.

– Знаю, – відповіла вона. – Мені від цього не краще, але я це дуже ціную, Алане. Більше, ніж ти думаєш.

2

Проїжджаючи повз «Захмеленого тигра» дорогою додому з автопарку Касл-Рока, Г’ю Пріст сповільнився… а тоді знову прискорився. Він приїхав додому, припаркував свій «б’юїк» на доріжці й увійшов у будинок.

У нього було дві кімнати: в одній він спав, в іншій робив усе інше. У центрі більшої кімнати стояв надламаний стіл «Формайка», вкритий алюмінієвими формами від заморожених вечер (у більшості з них у загуслій мачанці лежали розтовчені недопалки). Г’ю підійшов, відчинив шафку, став навшпиньки й помацав верхню полицю. Він уже було подумав, що лисячий хвіст кудись щез, що хтось пробрався всередину й украв його, від чого паніка запалила в нього в животі клубок жару. Тоді пальці натрапили на ту шовкову м’якість, і він випустив подих довгим зітханням.

Більшу частину дня Г’ю провів у роздумах про лисячий хвіст, про те, як прикріпить його до антени «б’юїка», як та річ виглядатиме, радісно тріпочучи там. Він ледь не причепив його того ж ранку, але тоді ще дощило, і йому не подобалося, що волога перетворить хвіст на сиру шерстяну мотузку, що просто висітиме, наче туша. Тепер він поніс його на вулицю, з відсутнім виглядом відштовхуючи зі шляху порожню банку з-під соку, погладжуючи дороге хутро між пальцями. Господи, як же це приємно!

Він зайшов у гараж (у якому починаючи десь із 1984 року було забагато різного сміття, щоб іще машина вміщалася) і, понишпоривши, знайшов шмат міцного дроту. Г’ю придумав: спочатку прикрутить хвіст до антени, тоді повечеряє, а опісля зрештою з’їздить у Ґрінспарк. Анонімні алкоголіки збираються в залі «Американського легіону» о сьомій. Можливо, йому дійсно запізно починати нове життя… але не запізно дізнатися точно, так чи інакше.

Він зв’язав маленький міцний зашморг на дроті й причепив його до товстого кінця хвоста. Почав закручувати інший кінець дроту до антени, але пальці, які спочатку рухалися зі швидкою впевненістю, почали підводити. Г’ю відчув, як упевненість вислизає, а їй на зміну, заповнюючи діру, починає просочуватися сумнів.

Він уявив, як паркується біля «Американського легіону» і все гаразд. Побачив, як іде на зустріч і це також гаразд. А тоді побачив якогось малого, схожого на придурка, що недавно став у нього перед машиною. Малий проходив повз зал «Легіону», поки сам Г’ю перебував усередині, казав, що його звати Г’ю П. і він безсилий перед алкоголем. Малому щось упадає в око – відблиск яскраво-помаранчевого світла в блакитно-білому мареві натрієвих ліхтарів на стоянці. Малий підходить до його «б’юїка» й роздивляється лисячий хвіст… спочатку торкається, тоді гладить. Хлопчак роззирається, нікого не бачить і відриває хвіст, ламаючи дріт. Г’ю бачить, як малий іде в місцевий ігровий клуб і розповідає своїм друганам: «Зацініть, що я потягнув на стоянці біля “Легіону”. Нормально так, нє?»

Г’ю відчув, як у груди прокрадається дратівний гнів, ніби то не просто гра уяви, а те, що дійсно сталося. Він погладив хвіст, тоді роззирнувся крізь сутінь п’ятої години, ніби очікував побачити юрбу хаповитих дітей, що вже збираються на дальньому боці Касл-Гілл-роуд, тільки й очікуючи, щоб він запхав кілька «ганґрі-менів»[45] у духовку, а самі вкрадуть його лисячий хвіст.

Ні. Краще нікуди не їхати. Діти в наш час не поважають нічого й нікого. Украдуть що завгодно лише тому, що їм приємно красти. Поносяться з тим деньок-другий, а тоді втратять інтерес і викинуть десь у канаву чи на вільній ділянці. Той образ – і то був вельми чіткий образ, майже видіння його коханого хвоста, що лежить покинутий у сміттєвій балці, мокне під дощем, знебарвлюється серед обгорток від «біґ-маків» і банок з-під пива, – наповнив Г’ю злістю й болем.

Це божевілля – так ризикувати.

Він розкрутив дріт, що кріпив хвіст до антени, відніс свій скарб назад у будинок і поклав на місце на найвищій полиці в шафі. Цього разу він зачинив дверцята шафи, але вони погано прикривалися.

«Доведеться купити замок, – подумав він. – Діти всюди залізуть. Взагалі зараз ні в кого нема поваги до старших. Ні в кого».

Г’ю підійшов до холодильника, витягнув банку пива, на мить глянув на неї, тоді поклав назад. Пиво – навіть чотири чи п’ять банок – не допоможе повернутись у форму, з огляду на те як він зараз почувається. Він відчинив одну з нижніх шафок, обмацав тлум каструль і черпаків із благодійних розпродажів і знайшов напівповну пляшку «Блек Велвет»[46], яку тримав на випадок екстрених ситуацій. Г’ю наповнив до середини креманку для желе, а після недовгих роздумів долив по вінця. Зробив ковток-другий, відчув, як у животі вибухає тепло, тоді знову наповнив. Йому стало