Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

А тут, як на те, зібралася вся трупа, стоїть і спостерігає його ганьбу. Це йому допекло, і він нагримав на акторів, змішав їх з багном, за одним разом показавши своїм гостям, що він, Гольцман, хвалити бога, хазяїн, директор театру і що всі тут під його рукою. І не тільки на акторів може він нагримати та вилаяти їх. Гольцман як схоче, може дати доброго прочухана і своєму компаньйонові Швальбу. Він нагримав і на Швальба:

— Послухай-но, мурмило товстопузе, бездонна пелько, і ти теж тут разом з усіма оцими йолопами?!

За одну мить усіх акторів наче вітром розвіяло. Режисуру в театрі Гольцман передав того вечора своєму компаньйонові Швальбу, а сам забрав гостей з пакунками, перинами, подушками, ковдрами та іншим лахміттям і подався з ними до себе в заїзд.

*

*

Другого дня після вистави Гольцман скликав усіх акторів і почастував їх пивом на честь гостей, що були вже одягнені по-святковому. Стара — в суботній вовняній хустці — схожа була на шкапу під хомутом. А сестричка, Златка, помита й зачесана, причарувала всіх не так одягом, як свіжими щічками, густими бровами, дрібними зубками й соромливими оченятами.

— Яблучко! — сказав ще раз Ізак Швальб, і цього разу всі вибухнули реготом.

Тільки двоє не сміялися. їм було не до сміху. Це примадонна Швальб і мадам Черняк (Брайночка Козак). Протягом усього ранку обидві були якось дивно насуплені. Генрієтта Швальб просто була незадоволена з того, що є на світі ще одна гарна дівчина, і гнівалась на Рафалеска за те, що зиркає на цю містечкову простачку з червоними руками й гострим носиком... У цій дівчині Генрієтта відчула конкурентку. І хоч як шукала, до чого причепитися, вона, крім червоних рук і гострого носика, не могла знайти в ній нічого, жодного ганджу! І це її ще більше дратувало.

Але якщо Генрієтта Швальб була тільки незадоволена Гольцмановими, гістьми, то про мадам Черняк треба сказати, що на неї жаль було дивитися. На її округлому, як місяць, обличчі проступали червоні плями, а на маленьких японських очах тремтіли сльози, хоч вона трималася гордовито, мужньо й удавано посміхалася.

Бідна мадам Черняк почувала, що її щаслива пора закінчилась і от зараз у неї відберуть ключі та передадуть, мабуть, цій старій відьмі, якій вона від щирого серця бажала швидкої й легкої смерті.

Мадам Черняк уже знала, почому копа лиха. Це вже не вперше її викидають геть, наче посуд, у якому минула потреба, наче старе вбрання, що вийшло з моди, чи просто як остогидлу річ. "Оцей дурисвіт Гоцмах,— казала вона сама до себе,— прикидатиметься простачком. Він забуде все, про що ми колись говорили, а коли я йому нагадаю, він на півгодини закашляється..."

Нещасна Брайночка Козак! їй наче серце віщувало. Гюльцман з тих людей, які не люблять панькатись. У нього — раз, два, три. Він навіть не подякував їй за хазяйнування і за те, що весь час доглядала його, дбала про його здоров'я. А коли вранці Гольцман помітив, що вона збирається щось сказати, він схопився за серце і почав так кашляти, що аж підстрибував.

Тихо, не прощаючись, опівдні переїхала мадам Черняк на нову квартиру, навіть сльози не зронивши. Спакував-їлись, вона підбадьорилась, накинула на себе червону ротонду і, як завжди, шкірячи зуби та пританцьовуючи, покинула навіки Гольцманове житло.

— Я ще дочекаюся помсти цьому Гольцманові. Хіба що лежатиму в могилі і вона травою заросте,— втішала себе Брайночка Козак, ідучи сама-самісінька за возом з речами.

Розділ 76

ВІН НАВЧАЄ ЇХ ПРИСТОЙНО ПОВОДИТИСЬ

Перші дні, поки стара Сура-Бруха та її дочка Златка були в Гольцмана як гості, він поводився з ними теж, як з гістьми: стежив, щоб вони їли й пили і щоб їм було хороше. Він не відходив від них ні на хвилину, показував їм свою велич і багатство, щовечора брав їх до театру і садовив у першому ряді. Златка, відвідуючи вистави, була, зрозуміла річ, на сьомому небі; їй аж голова наморочилась. Навіть стара Сура-Бруха, що взагалі ненавиділа театр, як той побожний єврей ненавидить свинину, зробила сину приємність, дивилась одним оком на сцену, а другим на публіку, сміялася голосно і в доброму гуморі лаяла на весь театр "комедіантів": "Ледацюги, бодай вам добра не було!" Або: "Бий їх сила божа!" Або: "Щоб їх покорчило, владико небесний!" Ці вигуки були такі голосні, що Гольцман змушений був зі сцени моргати очима, насварюватись пальцем, щоб притишити її... Одне слово, мати й дочка купалися, як сир у маслі.

Проте далі, коли гостинність Гольцмана вгамувалася, він почав потроху навчати їх, як слід пристойно поводитись, показував, як треба ходити, стояти, як сидіти в театрі, як триматися між людьми. Його сестричка Златка наділа рукавички, щоб не видно було її червоних рук, придбала капелюшок з величезним пером, майже як у примадонни, і причепурилась, як принцеса.

Не можна сказати, щоб це вбрання "принцеси" було Златці дуже до серця. Навпаки, вона почувала себе в ньому незручно, сковано й незвично. їй боліла голова, миготіло в очах і здавалося, що ніс у неї не на місці і кожен це бачить... Златка з насолодою одягла б знову ситцеву спідничку й бежеву кофточку, взулася б у старі стоптані черевики. Вона запевняла, що почуває себе в них набагато краще, ніж у тісних нових з гострими носками й високими каблуками, що доводиться ходити в них, наче на ходулях. Але що поробиш, коли брат так наказує?

Гольцман оглянув свою сестричку в новому вбранні, порівняв її з примадонною Швальб і переконався, що вона зовсім непогана дівчина. От тільки трохи дика, соромлива й занадто мовчазна. Треба її просвітити, відшліфувати, дати зовнішній полиск, тобто зробити балакучішою, жвавішою, одне слово — цивілізованою мамзеллю. При цьому він зиркав на хлопця, що розмовляв із Златкою, а Златка опускала очі додолу й червоніла, як півонія. Гольцман моргав до неї, щоб вона опустила руки й підвела очі. Від цього Златка ще більше червоніла, а Гольцман неабияк скаженів. Залишившись сам на сам з сестрою, він добре вичитав їй: "Чого ти боїшся дивитися людям у вічі, хіба ти щось украла?" Або: "Поглянь, які в тебе руки..."

Гольцман взявся також за стару матір, хотів навчити її, як пристойно поводитись, мав намір придбати їй вбрання, щоб не соромно було перед людьми. Йому не личить, пояснював він їй, щоб директорова мати була вдягнена, як базарна перекупка... Тільки цього ще бракувало їй. Ні, Сура-Бруха жінка проста, але одверта: що на умі, те на губі. Вона вислухала його і чоловічим голосом відповіла, що коли вона не подобається йому з її вбранням і йому соромно, що в нього бідна мати, то вона може зробити йому таку ласку, завернути голоблі і навіть сьогодні поїхати з дочкою додому.

Не довго розмірковуючи, стара взялася цілком серйозно за свої пакунки, за ковдри з подушками і звернулася до Златки:

— Ходімо, доню! Чого ми, базарні перекупки, будемо тут вештатися серед таких великих панів і паній? Ми можемо ще, крий боже, закаляти їхнє панське вбрання...

Певна річ, що Гольцман одразу схаменувся, почав присягатися перед матір'ю всім найсвятішим у житті, мало не навколішках плазував перед нею, аж поки добився, що стара забула його слова за приказкою: "Собака бреше, а вітер несе".

Ще більше намучився Гольцман після того, як вирішив зробити з своєї сестрички актрису. Наче норовистий кінь, закомизилася стара Сура-Бруха: ні в якому разі! Швидше вона помре, ніж дозволить, щоб її дочка гарцювала на одній колоді з усіма комедіантами. Це буде хіба тоді, коли їй покладуть черепки на очі! Коротше кажучи, ні добром, ні криком. Гольцман умивався холодним потом: він аж закашлявся до крові...

Побачивши кров, стара перелякалась: "Лишенько! Нещасна я! Громом мене вдарило!" І вона дала згоду, але з умовою: син мусить заприсягтися і дати руку при двох свідках, що спершу він видасть Златку заміж. Він зобов'язався не пізніше як за півроку знайти їй жениха і повести її до шлюбу як годиться...

Розділ 77 ДЕВ'ЯТИЙ ВАЛ

Чернівці — столиця Буковини. Саме в центрі базару, вікнами до крамниць, пишається великий готель під назвою "Чорний півень" і жде не діждеться гостей. Хай йому допоможе в цьому бог, бо від мандрівного театру "Гольцман, Швальб і К°" не забагатіє "Чорний півень". Вся трупа займає тільки три-чотири кімнати, а обідають вони в єврейській їдальні, та й то не всі, бо не кожний актор має чим платити, особливо наприкінці місяця. Тоді всі живуть з того, що вивчають ролі, проводять репетиції і грають у дев'ятий вал — таку картярську гру, що має самі достоїнства: не треба для цього багато розуму, не потрібна наперед визначена кількість людей, до того ж можна грати, як хто хоче, навіть стоячи. Саме тому й люблять цю гру актори, музиканти, прикажчики і взагалі люди, яким нема часу й хочеться' зіграти поспіхом, нашвидкуруч.

У кімнаті, де актори грали в дев'ятий вал, так накурено, що ледве видно, хто там є, хоч було вже опівдні й сонце ясно світило. У центрі біля столу перед великою тарілкою сидів Гольцманів компаньйон Ізак Швальб, якому саме випало банкувати. Сьогодні він був поголений чоловік із неймовірно червоним обличчям, яке мало вигляд, неначе з нього щойно зідрали шкіру. Як на те, Швальб був збуджений і дуже гарячився. Він викладав карти ряд за рядом і горів, як свічка. Майже кожну карту його було бито. Мало того, що доводилося кожному платити вдвоє, втроє, вчетверо і навіть у дев'ять разів більше, його ще й проклинали і лаяли на всі заставки. З усіх боків простягались до нього руки, а дотепи й прокльони рясно сипалися йому на голову.

— Ластівочко, мені на дві крони, дві болячки тобі на червону пику!

— Давай, ластівочко, за винового короля вчетверо більше!

— Швальбе, я мушу тебе сьогодні роздягти догола, будеш ходити, в чому мати тебе народила.

— Швальбе, ти в мене кров'ю спливеш!

— Рмерть твоя прийшла, ластівочко, смерть!

— Ага, байстрюче! Бито? Давай сюди "фараони".

Що більше лаяли Швальба, то більше він гарячився,

а що більше гарячився, то більше програвав і горів, як солом'яна стріха.

— Холера! Зроби перерву! Віддай банк іншому. Ти ж бачиш, партачу, що карта не йде тобі.

Так радив Гольцман, як компаньйон і добрий приятель, але розчервонілий Ізак Швальб вилаяв його.

— Геть звідси, ядушливий собацюро, старий бурлако, хто просить у тебе поради?..

Ізак Швальб, банкуючи, горів, тасував карти, а коли глянув червоними запаленими очима на тарілку, то побачив, що каса тане, стає дедалі рідша й менша.