Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

Останнім часом він взагалі почав дуже чепуритися. "Одягся, як на свій похорон",— казали про нього актори. Він поголився, закрутив догори вуса, надушився, взяв ціпочок і запропонував примадонні пройтися з ним. Генрієтта оглянула його з ніг до голови й відрубала, що, коли скучить за ним, вона його покличе... Гольцман спіймав облизня і мовчки витер губи.

Іншим разом він завів з нею загальну розмову про заміжжя. "Годі вже,— сказав він,— пурхати, як той метелик, час подумати про майбутнє..." Генрієтта відповіла йому на це дуже грубо, зовсім не так, як відповідають директорові. Вона йому сказала: "Навіщо ви сушите собі мозок про інших? Чом краще не подумаєте про свій власний ніс, що мохом заріс?" Цю риму Гольцман проковтнув і спитав, звідки вона знає, що він не має па увазі самого себе? Може, він збирається незабаром взяти шлюб? "Таки справді? — зухвало перепитала вона його, сміючись.— 3 ким же, наприклад, ха-ха-ха, чи не з бабою-ягою?"

Гольцман почав стежити, пантрувати, хто тут стоїть йому на перешкоді. І таки натрапив на слід. Брайночка Козак і тут прийшла йому на допомогу. Вона розкрила йому очі, довела, що він великий телепень. Якщо, сказала вона, очі в нього не ззаду, а спереду, він повинен сам бачити, чий кіт сало з'їв. Цим мадам Черняк хоч трошки по-мстилася за довгі ночі, що вона недосипала, і за всі пролиті сльози. Брайночка Козак уже не боялася нікого. їй було ясно як день, що весілля примадонни з Рафалеском — вирішена справа. Не сьогодні, то завтра, а чиряк мусить лопнути. Тоді Бернард Гольцман належатиме їй. Сумніву тут не могло бути.

Розділ 74

ГОЛЬЦМАНОВІ ГОСТІ

Натяк Брайночки Козак, що у примадонни Швальб роман з Рафалеском, приголомшив Гольцмана, наче довбнею по голові. Бо, крім того, що він одного чудового дня втратить такий "апельсинчик", цей роман розвіював одну з його найкращих, найблискучіших мрій, руйнував дуже важливий й розкішний план, на якому він будував цілий надхмарний замок.

Цей план зародився одного ранку раптом, після того, як він одержав з дому листа від матері, вдови Сури-Бру-хи. Передаємо цього листа слово в слово, як він був написаний:

"Моєму любому синові Герш-Берові Гольцману, хап довго живе. Пишу тобі, мій любий Герш-Бере, листа через учителевого синка Іцика, що, по-перше, я, хвалити бога, цілком здорова, дай боже те саме й від тебе чути надалі. А по-друге, пишу я тобі, мій любий Герш-Бере, що я давно не мала від тебе листів, уже не знаю, що й думати. Прошу тебе, мій любий Герш-Бере, щоб ти писав мені, як твоє здоров'я і що ти поробляєш. І ще вітає тебе твоя сестра

Златка, нехай довго живе, стала, нівроку, дівкою, якби ти її побачив, то не впізнав би, так вона, нівроку, виросла, й гарна вона, нівроку, як намальована. Це не тільки я кажу, бо я ж їй мати, а всі так кажуть. Коли я дивлюся на неї, мені болить серце, час подумати про майбутнє. Сидить удень і вночі з голкою в руках і шиє чужі кофточки. Треба подумати про заміжжя, женихів маю для неї тисячу замість одного. Але вони всі нічого не варті, один — це Фішка, молодший син столяра Йосі, другий — м'ясник, Рувім на ймення, то вона не хоче його, каже, що від нього тхне шкірами. А синок столяра Йосі якраз дуже втьопався в неї, але він ледащо, крутій, шалапут, не має навіть, подивився б ти, путніх чобіт, а крутиться перед її очима, мов дзига. Я вже йому кілька разів натякувала, щоб він забув до нас дорогу, бо інакше я його просто вижену, але теперішні парубки гірші від свиней, виганяєш їх у двері, а вони лізуть у вікно. Звісно, якби твій дядько Залман, хай йому земля пером, був живий, він би з таким жевжиком інакше поквитався, але що може зробити така нещасна жінка-вдо-ва — та ще бідна до того,— як я? Коли б я могла заткнути пельку женихові, дати в придане хоч би сто п'ятдесят карбованців, вона вже давно була б у мене заручена! У женихах нестачі немає... щоб я так журилася за хліб, як не журюся за женихів. їх хоч греблю гати, бо вона кращає з кожним днем, подивився б ти, яка дівка, нівроку, не впізнати. Вона вітає тебе сердечно, а я прошу, мій любий Герш-Бере, щоб ти, ради бога, мені негайно написав, як ся маєш, а головне — про своє здоров'я, бо я вже не знаю, що й думати, і бувай здоровий, як це тобі бажає твоя мати, що хоче бачити в тебе багато щастя.

Сура-Бруха Гольцман"

Цей лист запав Гольцманові в душу. Особливо запам'яталися слова: "Нівроку, дівка, не впізнаєш її". Йому не давала спокою думка: "Якщо вона справді така, як пише мати, може, була б рація, щоб вона приїхала разом з старою сюди. Нехай вона познайомиться з хлопцем, може, сподобається йому, мало що буває, тоді справимо заручини, напишемо угоду і зразу ж таки, раз, два, три — і під балдахіні * А тоді він цілому світоеі покаже дулю — і амінь".

Гольцман замкнувся з суфлером і під великим секретом продиктував матері у відповідь.

— Послухай-но, любенький, напиши їй так:

"Моїй дорогій чеснотливій матері Сурі-Брусі, нехай довго живе, і моїй дорогій чеснотливій сестрі Златці, нехай довго живе. Сповіщаю вас, що я, хвалити бога, цілком здоровий і вже, хвалити бога, не граю в театрі, а вже, хвалити бога, маю власний театр з власного трупою, заробляю, хвалити бога, добре і живу, хвалити бога, по-людському, одягаюся по-людському, маю людський вигляд, і мене, хвалити бога, знають у світі. Одне тільки погано, що я весь час мандрую, не маю своєї постійної домівки. Через те я й вирішив, моя дорога матінко, щоб ти, не довго барячись, взяла Златку й приїхала з нею сюди до мене, будеш господинею і матимеш утіху на старості літ. Досить тобі стояти коло чужих печей. Час уже дати спочинок твоїм старим кісткам, щоб не знала надалі ніяких турбот. А про Златку тобі більше не доведеться сушити голову. Я маю для неї кращого жениха, ніж синок столяра Йосі, ба навіть м'ясник Рувім. Отож, моя дорога матінко, ради бога, тільки-но одержиш цього листа, не барися, візьми Златку й їдь сюди до мене, до твого сина Бернарда Гольцмана.

Директор театру "Гольцман, Швальб і К°"

Надіславши листа, Гольцман почав виглядати гостей з дня на день. Але даремно було його чекання: замість сподіваних гостей прибув лист від матері. Вона писала, що листа його одержала і дякує богові, що він здоровий. Вона теж, хвалити бога, цілком здорова, та й Златка, хвалити бога, цілком здорова, дівка, нівроку, коли б він її побачив, то не впізнав би, а що він пише, щоб приїхала, то вона напевне полетіла б до нього, якби мала крила, але ж як їй їхати, коли це повинно коштувати стільки грошей: витрати на двох, а тут ще кордон. Якби вона мала те, що коштуватиме тільки залізниця, вона давно б уже видала заміж Златку. За жениха вона не журиться, женихів хоч греблю гати, дівка, нівроку, якби він побачив, то не впізнав би... І так далі...

Це так роздратувало Гольцмана, що він негайно переказав гроші та написав їй гострого листа, щоб вона, не барячись і хвилини, приїхала та не сміла навіть думати про сватання, а взяла б Златку і, ради бога, негайно приїхала!

Після цього листа надіслав ще листа і ще одного, аж поки бог зласкавився. Одного літнього вечора, це було в маленькому галицькому містечку,—за хвилину перед підняттям завіси в театрі почувся гамір. У чім річ? Якась бідна жінка з дівчиною допитується Гольцмана і хоче вдертись до театру без квитка, а її не пускають.

— Чорти вашому батькові! Шибеники — це ж мої гості! — нагримав Гольцман на своїх колег і вибіг надвір.

— Твої гості?! Поздоровляємо! Дай тобі боже радості й утіхи,— відповіли йому його колеги і пішли слідом за ним глянути на Гольцманових гостей.

Розділ 75

БІДНА БРАЙНОЧКА КОЗАК

Був серпневий ясний холоднуватий вечір. Місяць ще не зійшов на небосхилі, щоб освітлювати землю. Але зірок, що поодинці показувались, одна по одній, було вже досить, щоб розігнати вечірню темряву і достатньо освітлити постаті Гольцманових гостей.

Насамперед впадала в око висока, худа, висхла, кощава жінка, що скидалася на виснажену шкапу. Обшарпана, обірвана, навантажена бебехами — перинами, подушками, ковдрами і просто старим ганчір'ям,— вона кожному заглядала в очі, шукаючи, де тут у натовпі її син? Біля неї, як лоша, тримаючись материного фартуха, стояла юна дівчина, майже зовсім дитина, із зашарілими свіжими щічками, з дещо загостреним дитячим носиком і густими бровами над соромливими очима, що втупилися в землю. Одягнена була вона в дешеву ситцеву спідничку і в легку бежеву кофточку, а поверх цього старе поруділе пальтечко, яке погано застібалося і підкреслювало округлі форми — ознака, що тут стояла вже не дитина, а доросла дівчина.

Актори, що вискочили надвір поглянули на Гольцманових гостей, дали спокій старій, яка, кінець кінцем, по очах впізнала, хто серед них її син, і кинулась до нього з плачем та почала чоловічим голосом тужити: "Ой лишенько! Ой громом мене вдарило! Нещасна я мати! Оце ти, Герш-Бере! Сину мій любий!"

Актори з далеко більшою цікавістю кинулись розглядати молоду вродливу дівчину, що стояла осторонь у тісному пальтечку й чекала на брата.

Напрочуд симпатична була ця юна, наївна, просто одягнена дівчина із зашарілими, наче персики, щічками та з густими бровами над опущеними очима. Вся її постать свідчила про молодість, свіжість і безневинність. Ніхто з акторів слова не вимовив, крім Швальба, який пробурмотів: "Яке яблучко! Так би й гамнув його!"

Проте цей дотеп Ізака Швальба пішов з вітром, немовби ніхто його не чув. Там, де муляють очі тільки збляклі, зморщені, підмальовані обличчя з фальшивими зубами, підведеними бровами, чужим волоссям, з неприродно високими підпертими корсетом бюстами, з удавано вимученими усмішками на підфарбованих губах, справляє разюче враження поява дівчини, молодої, свіжої і здорової, з природним кольором обличчя. її оглядають, оцінюють і дивуються. І згадують, що колись кожен з них теж був молодий, свіжий, здоровий, з природним кольором обличчя...

Але, незважаючи на те, що Гольцманова сестричка справила, як видно, таке добре враження на акторів, сам Гольц-ман почував себе не дуже зручно. Йому було неприємно, що до нього, директора трупи, який живе по-людському, одягається по-людському і заробляє по-людському, прибули гості — мати й сестричка,— що мають вигляд жебраків.