Шевчук Василь - Григорій Сковорода, Шевчук Василь

— Навчати інших того, у що не вирш сам і не виконуєш, то все одно, що сіяти мак на камені або ловити

руками рибу в морі.

— Ой, скільки їх довкола, таких навчителів! — не погодився Яків. — Живуть князями, а проповідують задовольнятися чим бог послав, кричать про щирість, а лицемірствують. б'ють кулаками себе у груди і присягаються служити вірно правді — самі ж брехнею дишуть, гризуться, алчуть зиску та орденів...

— І ти хотів би, Якове, щоб я собою збільшив велике юрбище цих фарисеїв? — спитав Григорій жорстко.

— Ні Я кажу, що нині панує лжа та напівправда. Всі бачать це і миряться з цим неподобством, ба навіть шрять, що так і треба, що світ інакше завалився б.

— Не падай духом, Якове, — сказав Григорій. — То тільки так здається. Слизькоязикі найголосніїпе і найчастіше впевнюють про свою "правду". Гармидер, крик, сумяття! А толку з того — крихта. Неправдою світ обійдеш, але назад не вернешся. Згадай лишень повчальну притчу про пастуха, якому двічі вірили, що до отари йдуть вовки, а втретє, коли насправді скоїлася така біда, громада на крик пастуший не повела і вухом... Всяк, кажуть, бреше на свою голову.

На роздоріжжі стали — прийшла пора прощатися.

222

— Куди ж ви нині, батьку? — занудив знову Яків. Зарошений, весь полотняно-білий, переступав з ноги на ногу й дивився жалібно на невгамовного свого учителя.

Григорієві було також невесело. Він знав, що важить для цього доброго і до всього цікавого, ще молодого батюшки його присутність, його підтримка словом. Правицький — буйний хміль, що розростається й дереться вгору лише по тичці. Віднині він прив'яне, впаде на землю, зблякне.

— Ат, побреду світ за очі... — сказав не скоро.

— Вертайтесь швидше, батьку. Я ж бо такий самотній...

— Ми всі самотні, Якове. Така пора настала.

— То як нам жити?

— Мислити. Шукати друзів, єдності, або конкордії, як говорив колись Кордет Лаврентій... Ти весь тремтиш!

— Холоднувато...

— Біжи мерщій до хати, бо ще застудишся!

— Я зараз, зараз, батьку...

Він підступився рвучко, обняв за стан учителя й поклав на груди голову.

Сковорода ковтнув судомно сльози, притис до себе Якова й прошепотів:

— Я ж не навіки... Я ще зайду... Ще буде нас по всьому світу, брате...

Коли Правицький, згорбившись та опустивши руки, побрів додому, Григорій витер очі й пішов шляхом на Ржавепь, туди, де сходило важке велике сонце. Хіба не все одно, куди тягтись бурлаці? Скрізь він чужий і свій, жаданий гість і пролітаюча у безвість зірка... Де заманеться — спиниться, куди захоче—зверне. Немовби пташка. Воля!..

Лише увечері, аж біля Змієва, де річка Мжа впадає в Сіверський Донець, збагнув Григорій, що йде на край держави у Святогорську пустинь, де десять літ на нього жде Лаврентій — козак Мамай у рясі. Ось хто розбурхає його причахлу душу, вдихне надію, віру!

Такого дива Григорій ще не бачив. Із зелені дрімучих пралісів над голубим Дінцем здіймалися у синє небо химерні білі гори. Здавалося, на берег вийшли велетні й закам'яніли, вражені красою річки, луків та солов'їних стрімких дібров. І на одному з тих чудо-велетнів була корона — церква! Ні, недаремно цей чарівний куточок світу колись назвали Святими Горами. Куди не кинеш оком, усюди тут божа мудрість і незбагненна печать творця. Щасливі люди, які живуть і славлять господа на цій землі, які вкутають таку красу щоденно!

Отця Лаврентія Сковорода знайшов ув одній з келій, висічених у крейдяних, на храми схожих скелях. Кордет лежав на вбогім ложі серед якогось шмаття й брудної потерті. Худі, аж чорні, ноги, немов старе полоззя, стирчали з того хаосу.

— Дай боже радуватися... — сказав Григорій здавлено. Хоча й не скоро, по обличчю мніха пройшла тінь думки, повіки сіпнулися і, тремтячи, одкрили сонні очі. Ще за хвилину заворушилося полоззя ніг, звелась і впала немічне тонка рука.

— Це ти, Григорію, а чи мана? — почулось тихо-радісно.

— Я, я! — ступив до ліжка Сковорода.

Кордет підвівся, розкидав чорне шмаття і, щось бурмочучи, обняв Григорія.

Тривожно стислося і защеміло серце. Коли б не голос та не кордетівські розумні карі очі, подумав би, що помилився келією і ненароком зайшов до когось іншого.

Лаврентій плакав... Пі, він не плакав — він був спокій ний, напівживий, мов дерево, і тільки сльози капали з очей-надрізів, як березневий сік.

— Як довго ми пе бачилися... — прошепотів він згодом. — Напевне, років сорок...

— Ні, тільки десять.

— Ти щось наплутав, Грицьку... Я ж був тоді ще молодим, а нині — дід...

— Неправда!

Лаврентій випустив з обіймів гостя і сів на ліжко.

— Правда... — промовив тихо, скорбно. — В моїй душі нема живого місця... Ти не приніс якого-небудь шкалика?

— Ні.

— Жаль...

— Навіщо тобі той шкалик? Ти й так од вітру хилишся.

— А, все одно, — махнув Кордет рукою. — Хоч затуманю мозок... Коли б ти знав, Григорію, як я стомився жити...

Він похилив оброслу густо голову і задрімав, надсадно й часто дихаючи.

Григорій сів на лавку, що, як і стіл, була брудна й порожня (колись у келії отця Лаврентія владарювали книги!), й зняв із плеча торбу. На що звелась людина! А був мов дуб. Яка ж гроза його пригнула, яким недобрим громом його ударило й так поламало?

— Де обретаєшся? — спитав нараз Лаврентій.

— Ніде.

— Блукаєш?

— Нуджу світом... Може, в ченці постригтися... Кордет розплющив очі і посміхнувся.

— Ти все жартуєш, Грицьку.

— Жартувала баба з колесом...

— О, це страшнюще колесо! — гукнув Кордет. — Ламає, трощить, нівечить...

— Ти довго був ігуменом?

— Сімнадцять днів.

— А потім?

— Прислав епіскоп іншого.

— І це його робота? — обвів Григорій поглядом убогу келію.

— Його... Він майстер ламати хребти й духовно знищувати.

— Навіщо дався в руки? Тікав би геть! Це ж не в'язниця.

— Гірше. Тікав не раз — ловили і запихали знову у цю нору-могилу.

— Чого ж ти ждеш? Щось треба діяти, шукать рятунку!

— Досить. Мерці повинні гнити...

— Лаврентію! — наблизився до нього Сковорода. — Не піддавайся деймону, борися, будь людиною! Ти ж клекотів, мов полум'я, і скрізь запалював погаслих духом!

Лаврентій ліг, поклав на бильце ноги й заплющив безсило очі. Озвався трохи згодом:

— Перегорів я. брате... Лишився тільки попіл... Та й той розносить вітер...

— Ти ще воскреснеш, вирвешся, змахнеш крильми! — заторсав його Григорій. — Лавріне, чуєш? Тікаймо вдвох, сьогодні ж!

Кордет лежав, як неживий. Кістляві довгі ноги пливли, вирізьблювалися на тлі стіни, й тому здавалося, що ліжко — мари і хтось невидимий виносить труп Лаврентія...

Козака несуть

І коня ведуть,

Кінь головоньку клонить...

Одвоювався, вичерпався, вмер живучи. Усе на світі йде шкереберть! Міцне, струнке, могутнє ламається, як очерет, а недолуге, душею й тілом хирляве, буяє, лізе вгору. Рубають ліс — росте підлісок... Такий закон природи. Вона не терпить, щоб вакувалися земля, повітря, простір. Немає доброго — жене непотріб. Щось має жити, радіти світлу, темряві, пускати нове пагіння...

— Іди, Григорію... — прошепотів Лаврентій. — Не оскверняйся трупищем і не терзай даремно серця... Ти, мабуть, сам прибіг сюди від розпачу... Злэно трохи, братику... Тож не шукай живого серед мертвих... Иди до живих, спасай живих, Григорію!

Кордет замовк. І хоч Григорій стояв над ним ще довго, не обізвався й разу, не ворухнувся навіть. Він ледве-ледве жеврів...

Поцілувавши друга. Сковорода поволі вийшов із келії, надів бриля, взяв на плече торбину і, похиливши голову, побрів униз, до річки, куди вели круті широкі сходи, з яких виднівся добре чарівний лівий берег.

Та рай померк Григорієві. Краса лишилася, але вона не гріла душу — ятрила пекучу рану, яку Григорій виніс із монастирських мурів. Переконався вкотре: те, що видиме, що зверху, зовні, е лиш облуда; вся суть у ядрі, яке заховане під шкаралупою. Горіх, бува, здається чистим, повним, а розкуси — здивуєшся: ядро гниле! Краса оманлива, краса підступна, у ній ховаються, немов змія у квітах, жорстокість, підлість, зрада. Не вір очам, вір розуму, бо тільки розум здатен проникнути крізь машкару, збагнути ціну речей... А може, бог навмисне все помішав, посплутував — добро і зло, красу й потворність, високе й нице, щоб люди вічно мучилися, шукали істину? І сам сидить, посміюється... Немов безжальний деспот, який завів народ свій у лабіринт законів та беззаконня!

Йти до живих, спасати живих — усе, що лишилося того страшного літа в житті Григорія. Звїйсши серце, як гладіатор рану, і розганяючи вороння сумнівів, він одчайдушне кинувся на поміч спраглим духом. Втішав, поїв, черпаючи З джерел бездонних біблії, натхненно кликав у світ гармонії душі і тіла, мети й можливості... А вечорами, як залишався на самоті, віч-на-віч із думами, нестерпно мучився, шукав нового слова, нової тверді, гавані, куди б він міг повести усіх стражденних, усіх жадаючих добути мир душовний і... все примарнішу, все недосяжнішу жар-птицю вольностей. Завжди і всюди його охоче слухали, кивали головами, зітхали тяжко чи навіть плакали, та неодмінно наприкінці розмови усі благали вказати шлях до волі. Він замовкав, бо ще не знав дороги, а люди знов хмурніли, запалювали свої люльки, що, позабуті, згасли, і залишали його самого... Ні, він не сердився, не ображався. Він розумів: душевний мир у рабстві — це нісенітниця! У рабстві вічна мука. Або волячий спокій...

Страждав, шукав і не знаходив.

Не помагало й святе письмо.

І тут зустрівся з Долею. На лісовій дорозі, неподалік Куп'янська.

Ще здалеку Сковорода побачив гурт козаків. Гадав, мана: де б їм узятися за сотні верст од Січі, по цей бік лінії та москалів, які полками стоять уздовж Орелі, Дінця, Береки? Протер рукою очі — ні, запорожці! Без коней, чорні, в подертім одязі, але при зброї, вони брели на південь. Як почали зближатися, отаман сторожко поклав на пояс руку і звів курок пістоля. За ним — уол ватага. Сковорода всміхнувся: лякливі стали лицарі.

— Не бійтесь, хлопці, я вас не битиму! — гукнув глузливо.

Отаман похапцем забрав із пістоля руку й зніяковів, не знаючи, куди її подіти.

Хтось кинув дотеп. Пробіг смішок.

— Гляди, щоб ми тобі не всипали... — сказав отаман і раптом вигукнув: — Григорій Савич! Оце так зустріч, гос поди!

Сковорода спинився навпроти сивого, вітрами видубленого проводиря ватаги й ледве впізнав у ньому свого старого приятеля і земляка Ничипора.

— Живі?

— Живий!

— У добру пору втекли від пана.

— І не нагадуй! Болячку б йому в живіт...

— Ніде не здибувалися?

— О, то було б на що поглянути! — підкинув хтось і? запорожців, що тісно збилися довкола приятелів.

— Торік ледь-ледь не здибалися...