Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Не слава була йому потрібна і не вінець терновий, а поступ краю рідного, високий дух народу, вогонь, який він теж роздмухував із іскри, що не згасла під грубим шаром попелу. Коли його засудять і заборонять його книжки — це стане ніби гаслом до роздумів і до протесту для тих, хто чув про нього або читав його рядки, добуті з серця. Скараний, він стане ще жаданіший для тих, хто прагне волі, для душ високих, відданих своїй землі, народові. Такий кобзар страшніший для влади й панства, ніж той, що вчив би молодь, як володіти пензлем, зустрів би милу суджену й плодив би діток... Мабуть, тепер йому не мати жінки, діти його не глянуть синім зором на білий світ!.. Це страшно... Умре, й ніхто не плакатиме по небораці, не пом'яне...

Сердито змахнув сльозу. Щось він зробився надто вже жалісливим. Тут треба бути кременем, а він сидить і тужить за тим, чого не матиме. Жандармам, може, тільки цього і треба. Дали йому на жалість час і ждуть, коли розкисне в своїх сльозах. А потім — впадуть на нього беркутами!..

...Прийшли по нього лише п'ятнадцятого травня, на двадцять третю днину самотини. Прислали знов тих самих молодців, що вже раніш водили його до Дубельта. Й так само коротко, діставши з піхов шаблі, йому скомандували:

— Пішов!

— З речами?

— Ні.

Взяли його в оточення і повели. Передній вже причастився зранку, й від нього несло, ніби з брудного шинку.

Дивна душа людська: ішов на допит і все ж радів, що зрушила його недоля з місця, що не стоїть, покрившись ряскою та жабуринням, мов перекрита, гнила вода.

Надворі встиг дихнути травнем, навіть побачить гілку в листі, що зазирала з вулиці у цей страшний, пекельний двір...

— Давай, давай! — бурчав конвойний. Шаблю, проте, тримав на відстані: запам'ятав той перший їхній похід до Дубельта.

Крізь чорний вхід спустилися в підвал і тут же намацали в напівпітьмі вузенькі сходи вгору.

Тепер Еней убрався в пекло,

Прийшов зовсім на інший світ;

Там все поблідло і поблекло,

Нема ні місяця, ні звізд...

Рядки спливли зненацька, під гупання важких чобіт. Згадалася і перша зустріч із "Енеїдою" в далекій Шполі, й торговиця, що вирувала людом...

— Пішов! — штовхнули в спину.

Вони тоді проторгувались добре, й поповичу дісталася подвійна кара...

— Спиш на ходу! — підштовхував його жандарм.

— Напевно, він провів цю ніч із молодицею, — гигикнув другий.

— Довго йому не бачити такого зілля!

По коридору вийшли на світлий день, що заливав парадні сходи. В дзеркалі Тарас побачив діда, якого замість нього вели на допит. Вуса і борода, волосся довге й злипле... Треба було постригтись і поголитись. Не вік же тут сидять отак, як він просидів місяць. Мов Робінзон...

Його ввели до зали, де вже були Гулак, Куліш, Андрузький, Костомаров та Білозерський...

— Добридень вам, панове! — гукнув привітно й весело, немов вони зустрілися десь на квартирі в Києві.

— Здоров, Тарасе.

— Здрастуй...

— Ну й вигляд у тебе!..

Їм не дозволили потиснуть руки або хоча б наблизитися один до одного.

— Це щоб мене боялися, — сказав Тарас. — Як із таким заводитись, то краще збігти... Знаєте, коли б я був такий страшний, як повертався в Київ з Лівобережжя, то, мо' б, мене й не зачепив той косоокий квартальний добрий молодець. З дитинства мав відразу до косооких, і недаремно, ніби передчував!..

Крім нього, всі були підстрижені й поголені, мов перед балом. Всюди панам повага й пільги!

— Нехай вже ми... — сказав Гулак із натяком. — А ви чого тут?

— Бачу: коня кують; дай, думаю, й собі підставлю ногу...

— Веселий ви чоловік, Шевченко, — сказав жандарм, який стояв побіля Костомарова. Микола був пригнічений, аж чорний весь. Ні разу й тіні усмішки не промайнуло в його пригаслих, сумних очах.

— Веселому живеться легше, — сказав Тарас, звернувшись до Костомарова. — Чи так, Миколо Йвановичу?

Той лиш повів плечима.

— Нема чого нам веселитись нині... — зітхнув Куліш. — Не знаєш, чого нас тут зібрали?

— Відпустять, може...

— Гарно б... Проте навряд.

Андрузький щось хотів сказати і не сказав. Дивився на всіх зацьковано, мов ждав, що зараз його почнуть лупасити. Можливо, й справді хлопець наговорив зі страху чогось і зайвого; тепер страждає, мучиться.

— Коли б мені ішов двадцятий рік, як декому... — почав Тарас бадьоро і зупинився.

— То що б? — спитав Андрузький з викликом.

— Я пам'ятав би, що все життя попереду, й не хнюпив би, як дехто, носа й тримався б, як належить, із гідністю... І думав би про гарну й ніжну дівчину... А ще писав би вірші!..

— Про каземат? — спитав жандарм. Той самий, що дивувався його веселості.

— Ні. Про село, де виріс, про те дівча, що втерло гіркі сирітські сльози...

— Як звідси вирветесь, то ж заспіває ваша завзята муза!

— Який же біс мене й заніс у цю хурдигу, як не вона... — сказав Тарас із посмішкою.

Гулак примружив очі й розплющив знову, давши тим зрозуміти, що все збагнув.

Тим часом з дверей, які вели із зали в якусь кімнату чи кабінет, поквапно вийшов Попов, — тепер також синьомундирий, — і погукав чи наказав:

— Андрузький!

Студент підвівся рвучко й непевним кроком, ніби щойно прокинувся, пройшов у двері. Запала тривожна, довга тиша.

— Німий вродився, — мовив Тарас неголосно. Страх не любив, коли мовчали люди, яким потрібно поговорити.

— Заціпило б тому студенту! — кивнув Куліш на двері.

— Воно ж іще дитина, — сказав Тарас.

— Шевченко! — гукнув Попов, знов одчинивши двері.

— Це схоже щось на зводи, чи очну ставку, — шепнув Куліш, коли Тарас проходив мимо нього.

У кабінеті були Орлов, — всевладний шеф жандармів, — начальник Третього відділу завжди похмурий Дубельт, Попов, Нордстрем, який брав участь у попереднім допиті, й студент Андрузький, що притулився, поклавши руки на коліна, по інший бік покритого зеленим столу.

— Сідайте тут,— вказав Попов на вільне крісло перед студентом.

— Ви знаєте його? — суворо спитав Шевченка Дубельт, кивнувши в бік Андрузького.

— Юрко Андрузький, — сказав Тарас спокійно, хоч сам напружився, приготувався внутрішньо давати відсіч.

— А вам також знайомий цей чоловік?

— Тарас Григорович Шевченко, — сказав Андрузький тихо.

— Хто він?

— Учитель малювання в університеті святого Володимира.

— А ще?

— Поет, художник...

— А входив він до Товариства імені святих Кирила і Mефодія?

— Так. Він очолював найзаповзятіше його крило.

— У чому це виявлялося?

— Всіх монархістів він називав падлюками і закликав до створення на Україні республіки.

— Це правда?

— Ні, — сказав Тарас, — Такого я не говорив.

— Якщо не ви, то хто? — втрутився Орлов у допит, чи очну ставку.

— Того не відаю, оскільки я не був ніколи членом будь-якого товариства.

— Студент Андрузький, а правда те, що він, Тарас Шевченко тобто, на вечорах у Костомарова читав крамольні вірші? — спитав не скоро Дубельт.

— Читав... І всі захоплювалися...

— Георгію, тобі ще довго жити межи людьми й дивитись їм у вічі, — сказав Тарас із болем.

— Мовчати! — крикнув Дубельт.

— Негарно змушувати дитину брехать на старших, — кинув йому Тарас.

Андрузький почервонів.

Запала тиша.

— Ти добровільно свідчив, без будь-якого примусу? — спитав, нарешті, Дубельт, уп'явшись гострим поглядом у бідолаху.

— Не знаю... Я... Мені хотілось стати вам у пригоді...

— Чому?

— Бо я злякався... Ви так мені погрожували й кричали так на мене...

— Щеня! — лайнувся Дубельт.

— Ну ти ж читав і слухав його мерзенні пасквілі? — спитав Орлов.

— Читав і слухав вірші...

— Які?

— Забув...

— А ти, Шевченко, не заперечуєш, що понаписував чортзна-чого?

— Це новий вид поезії?

Орлов уп'явся в нього.

— Я ж вам казав, — всміхнувся криво Дубельт, — що він мужик, та ще й не з ліпших...

— Мужик, а став кумиром малоросів!

— Малоросів же, ваше превосходительство...

Попов і Нордстрем заусміхались, висловивши в такий чудовий спосіб свою підтримку Дубельту.

— Ти написав поеми "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим, і ненарожденним...? — спитав Орлов суворо.

— Таж я.

— Цього достатньо! — махнув Орлов рукою.

— Шевченко, встати й вийти! — звелів Попов.

— А ти сиди, — спинив студента Дубельт.

Коли вже їх розводили (надвечір десь!) по камерах, Тарас уловчився торкнутись ліктя Костомарова й підбадьорити:

— Ти не журись, Миколо, ще будемо колись разом і добре жити!..

У відповідь — гірка, несміла посмішка...

Вже в камері вона йому стояла довго перед очима. Зламався брат Микола, не витримав цього життя і цих тортур погрозами та невідомістю? З розмов з Поповим, з допитів не міг зробити висновку, що Костомаров, скажімо, як Андрузький, зізнався, виказав друзів по Товариству, щоб заслужити прощення чи хоч полегшення своєї долі. Можливо, він зламався тільки внутрішньо, сам у собі, відчаївся якимось чином вибратися з цієї пастки з гратами... Куліш міцніший. Вирядився! Сорочка сніжно-біла, взуття блищить... А Білозерський Вася чомусь ховає очі, мабуть, десь завинив, зізнався в чомусь зайвому... Гулак — це камінь, в нього не розживешся на те, чого не схоче розповісти!.. Хто знає чим, він схожий із Бондаренком Гнатом, найліпшим другом дитячих літ. Той також ніде ні разу не похитнувсь, не зрадив свого товариша Залізняка... Гнат Бондаренко... Гонта... Вони любили грати у козаків та гайдамаків. Воля була зорею їхньою!.. А цей собачник Дубельт зневажливо так, через губу мовив: "Малоросів же, ваше превосходительство..." Немовби в цьому слові, в цьому народові захований суспільний ганж, вторинність, чітка ознака виродження!.. Що може він, цей тупомордий цербер, знать про народ, що був колись великий, славний, гордий, народ-орел, орел з душею солов'я!..

Ліг на своє убоге ліжко й, дивлячись на відблиск світла між грат вікна, побачив білу хату, осяяну високим повним місяцем, рясну, всю білу яблуню біля причілка і... маму, в світлі місяця, таку якусь рахманну та білолицю... За столиком із грубих дощок сидить зів'яло батько, Микита щось розказує йому, поклавши голову на білу руку, дівчата менші граються у господинь, а старша, Катря, справді допомагає матері...

— Сідайте вже вечеряти... — лунає голос неньки...

А соловей в леваді аж захлинається, а далі, десь у степу, виводять диво-пісню дівчата, що вертаються додому з поля... Гупають об стіл хрущі, зриваючись...

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть...

Схопився, сів.