Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

рум'яних уст. Сер­це ки­да­лось швид­ко в гру­дях, ба­жа­ло щас­тя. Щось га­ря­че, со­лод­ке ли­ло­ся до сер­ця, про­си­ло яко­гось пал­ко­го, ог­ня­но­го щас­тя без міри, без кінця…

Дами пе­рег­ля­да­лись, пе­ре­мор­гу­ва­лись і осміха­лись од­на до од­ної. Ка­ва­ле­ри ви­ли­ся ко­ло Олесі. Ба­ла­бу­ха сидів з люлькою в зу­бах за ста­ка­ном пун­шу й не зво­див з Олесі очей; він за­був навіть за Бон­ковсько­го, - Оле­ся ча­ру­ва­ла йо­го екс­цент­рич­ни­ми по­за­ми, ко­кетст­вом, тан­ця­ми, пи­шан­ням.

"Тісно мені, душ­но мені ту­теч­ки; здається, летіла б під не­бо - ду­ма­ла Оле­ся, роз­тан­цю­вав­шись під дві скрип­ки та флей­ту, - ви­ла­ся б пти­цею в ши­ро­ко­му прос­торі й ко­ха­ла б, ко­ха­ла б усім сер­цем, до­ки б ста­ло си­ли й па­лу".

Вже ми­ну­ла північ, а танці не пе­рес­та­ва­ли. Ба­ла­бу­ха сів гра­ти в кар­ти з ста­ри­ми, а Оле­ся навіть не ду­ма­ла за ве­че­рю, не ду­ма­ла за гос­тей і літа­ла в ма­зурі з Бон­ковським, з пи­са­ря­ми та офіціаліста­ми. Вже сам Ба­ла­бу­ха, доб­ре ви­го­ло­дав­шись, пішов у пе­кар­ню й звелів нак­ри­ва­ти сто­ли.

- Ну що, Оле­сю, доб­ре на­тан­цю­ва­лась? - пи­тав Ба­ла­бу­ха, як гості по­роз'їзди­лись.

- Так на­тан­цю­ва­лась, що й сон ме­не не бе­ре; як­би бу­ло літо, пішла б оце у са­док, над Рось, та гу­ля­ла б до са­мо­го світу.

Олеся ще дов­го хо­ди­ла по світлиці та літа­ла десь да­ле­ко дум­ка­ми. Вже Ба­ла­бу­ха спав та хріп на всю ха­ту, а Оле­ся й не роз­дя­га­лась: пог­ля­да­ла на се­бе в дзер­ка­ло, ми­лу­ва­лась, як бли­щать в дзер­калі зо­лоті персні на пальцях, як сяє яс­но-зе­ле­на сук­ня, як чорніють бро­ви на свіжо­му лобі; але сон нес­подіва­но впав на неї; очі зли­па­лись.

- Чи люб­лю я сво­го чо­ловіка щи­ро, га­ря­че? - пи­та­ла са­ма в се­бе Оле­ся, роз­дя­га­ючись.

- Ні, люб­лю так собі, трош­ки; лед­ве-лед­ве люб­лю. Як би хотілось по­ко­ха­ти щи­ро, га­ря­че, без кінця; по­ко­ха­ти, хоч вмер­ти!..

6

Минула зи­ма. Нас­та­ла ти­ха теп­ла вес­на. Прий­шов ве­лик­день. Пер­шо­го дня по обіді тро­хи не вся вільша­ницька гро­ма­да зібра­лась на цвин­тар на мед, що ти­тар і брат­чи­ки по ста­ро­му зви­чаю на­ва­ри­ли к праз­ни­ку. Мед про­да­ва­ли в одній хаті, що сто­яла в кінці здо­ро­во­го цвин­та­ря і зва­лась шко­лою. Та ха­та й справді бу­ла ко­лись шко­лою, але вже дав­но в тій хаті ніхто не вчив­ся, й во­на зва­лась шко­лою по давній на Ук­раїні тра­диції. Чо­ловіки й мо­ло­диці обсіли круж­ка­ми увесь цвин­тар. Скрізь в се­ре­дині кружків, на зе­леній траві вид­но бу­ло прос­те­лені руш­нич­ки або білі хуст­ки. На руш­ни­ках сто­яли пляш­ки з ме­дом, ле­жа­ли кра­шан­ки, пи­сан­ки, пи­ро­ги, шмат­ки па­сок для за­кус­ки; по­де­ку­ди біліла пляш­ка з горілкою. На цвин­тарі сто­яв гомін, шум, який­сь клекіт, але не го­лос­ний, а за­дер­жа­ний, як по­до­ба­ло свя­то­му місцю. Чо­ловіки й мо­ло­диці хрис­то­са­лись, обніма­лись та цілу­ва­лись. Один кру­жок зап­ро­шу­вав до се­бе близьких сусід та при­ятелів з дру­гих кружків. Усі час­ту­ва­ли одні дру­гих своїм ме­дом, міня­лись кра­шан­ка­ми та пи­сан­ка­ми. А за цвин­та­рем на ви­гоні дівча­та й хлопці впер­ше вий­шли співа­ти вес­ня­нок і гра­ти в вес­ня­них ігра­шок. Дівча­та впер­ше, після дов­го­го пос­ту, пов­би­ра­лись в квітки й стрічки, скільки в їх ле­жа­ло в скри­нях, пов­дя­га­лись в ясні юб­ки та спідниці, в чер­воні чо­бо­ти. 3еле­ний вигін не­на­че зацвів маківка­ми та ро­жа­ми. В од­но­му місці дівча­та, поб­рав­шись за ру­ки в кру­жок, ви­во­ди­ли та­нець, співа­ючи пе­репілки; в дру­го­му біга­ли в хре­щи­ка, а там далі сиділи дов­ги­ми ряд­ка­ми й гра­ли в жельма­на. Діти сно­ви­га­ли по цвин­тарі й по ви­гоні, ка­ча­ли кра­шан­ки по траві, гра­лись нав­бит­ки кра­шан­ка­ми. Ма­ленькі хлоп'ята га­ня­лись за яг­ня­та­ми… Па­руб­ки сто­яли ку­па­ми кру­гом дівчат, в но­вих сму­ше­вих шап­ках, в чор­них та в білих свит­ках, підпе­ре­зані чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми по­яса­ми. Скрізь бу­ло чуть пісні. Хлопці дзво­ни­ли в дзво­ни, аж дзвіни­ця тряс­лась. На всіх ли­цях аж ся­ла радість. А сон­це об­ли­ва­ло з синього не­ба яс­ним теп­лим світом зе­ле­ний вигін, квітчасті ку­пи дівчат та хлопців. Навіть старі приб­ра­лись, ніби по­мо­лод­ша­ли й пок­ра­ща­ли.

І свя­то, й вес­на, й зе­лень, і зо­ло­те сон­це всіх зве­се­ли­ло, всіх роз­во­ру­ши­ло.

- А що, па­но­ве гро­ма­до, - по­чав один ста­рий дід на цвин­тарі, дер­жа­чи чар­ку ме­ду, - наш мо­ло­дий ба­тюш­ка не бог зна з яки­ми дос­тат­ка­ми; в мо­ло­до­го гос­по­да­ря по­рож­ня ки­ше­ня й ко­мо­ра; ко­ли ми обібра­ли йо­го собі на па­рафію, то тре­ба йо­му й до­по­мог­ти чим-не­будь.

- Авжеж, тре­ба, - обізвав­ся ти­тар, си­дя­чи на траві. - Дав бог вес­ну, - час ви­ряд­жа­ти в по­ле плу­ги. Ба­тюш­ка сам не спро­мо­жеться ви­ора­ти по­ле. Тре­ба вис­ла­ти в по­ле гро­мадські плу­ги та ви­ора­ти йо­му по­ле під яри­ну.

- Авжеж, тре­ба, - по­ки сам не ста­не доб­ре на но­ги, - обізва­лись діди. - І ко­ли він не має сіме­на на посів, то тре­ба б і засіяти.

- От прий­де пра­ви­ти ве­чер­ню, то й спи­таємо, - ска­зав ти­тар. Не­за­ба­ром увійшов на цвин­тар Мос­са­ковський з жінкою. Йо­го обс­ту­пи­ли лю­ди. Они­ся пішла до мо­ло­диць і присіла се­ред од­но­го круж­ка на ка­мені. Лю­ди хрис­то­са­лись з ба­тюш­кою, міня­лись кра­шан­ка­ми.

Онися при­нес­ла пов­ну хуст­ку кра­ша­нок і хрис­то­са­лась з мо­ло­ди­ця­ми.

- А що, ба­тюш­ко! Ми вас об­ра­ли, - ми вам і до­по­мо­же­мо то­ло­кою, - ви­оре­мо вам по­ле під яри­ну, виж­не­мо й ози­ми­ну. А чи маєте ви паш­ню на посів? - пи­та­ли чо­ловіки.

- Спасибі вам, лю­ди добрі, - кла­няв­ся Мос­са­ковський гро­маді. - Насіння на посів, спа­сибі, дав тесть, а ко­ли ва­ша лас­ка, то й ви­оріть, бо я не спро­мо­жусь своїми най­ми­та­ми та во­ла­ми.

- Виоремо! Чом же не по­мог­ти, - обізва­лись чо­ловіки, - одні підуть по дню з плу­га­ми, другі з ра­ла­ми, а треті з бо­ро­на­ми, та й бу­де ділу лад. Аби ви до нас бу­ли добрі, а ми вам до­по­мо­же­мо.

О. Ха­ри­то­на лю­би­ла гро­ма­да за йо­го прос­то­ту. Мос­са­ковський присів на схо­дах ко­ло дзвіниці. Ти­тар пос­та­вив сто­ла. При­нес­ли ме­ду й свя­че­но­го. Чар­ка пішла кру­гом сто­ла. Ви­пи­ли ти­та­ре­ву пляш­ку; ба­тюш­ка пос­лав за ме­дом од се­бе й звелів од­но­му па­руб­кові побігти до ха­ти й ви­нес­ти сво­го свя­че­но­го. Між ба­тюш­кою й па­рафіяна­ми бу­ла примітна щирість, якої в наші ча­си вже дав­но не­ма.

Побалакавши з людьми, Мос­са­ковський звелів дзво­ни­ти на ве­чер­ню. Гомін та пісні втих­ли од­ра­зу. Всі, що бу­ли на цвин­тарі й за цвин­та­рем, вста­ли на но­ги, - всі ру­ши­ли до церк­ви. Пляш­ки по­хо­ва­ли в ки­шені; шмат­ки свя­че­но­го роз­да­ли стар­цям. Ви­гон і цвин­тар спустів, - на йо­му не вид­но бу­ло ні душі. Тільки малі хлопці виг­ля­да­ли ку­па­ми з вікон дзвіниці, жда­ли чер­ги, щоб ос­танній раз по­тяг­ти "хва­лу бо­жу за хвіст", цеб­то дзво­ни за пос­то­рон­ки, та пог­ра­тись дзво­на­ми.

Минув ве­ли­кодній тиж­день, ми­ну­ли й про­во­ди. Після провід гро­ма­да вис­ла­ла плу­ги та ра­ла до Мос­са­ковсько­го