Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

в Ба­ла­бу­хи сто­яли, як на­мальовані, дві свіжі фізіономії, од­на ко­ло дру­гої се­ред хма­ри гус­то­го ди­му, обидві ве­селі, рум'яні. В шумі во­ди він не­на­че чув їх ве­се­лу роз­мо­ву та регіт.

От хви­ля вда­ри­лась ра­зом об камінь і не­на­че крик­ну­ла, і йо­му по­чу­лось, що задз­венів акорд на гітарі й за­мер… Ба­ла­бу­ха сто­яв в тем­ряві, а во­гонь в люльці спа­ху­вав, як ог­ня­не око, й знов по­га­сав. Якесь не­доб­ре по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лось в йо­го серці й не да­ва­ло сер­цю вти­хо­ми­ри­тись. Ба­ла­бу­ха ти­хо вер­нув­ся до ха­ти і, не про­мо­вив­ши й сло­ва до жінки, розібрав­ся й ліг спа­ти.

На дру­гий день Оле­ся про­ки­ну­лась і ве­се­ло за­ще­бе­та­ла до чо­ловіка. Він мов­чав. Мовч­ки він уб­рав­ся, по­мо­лив­ся й сів до чаю.

- Чи ти й досі на ме­не сер­диш­ся? - спи­та­ла Оле­ся.

Балабуха пив чай і сло­вом не обізвав­ся до неї.

- Та ну-бо, не ви­га­дуй чорт зна чо­го! Чи ти граєш в якоїсь іграш­ки, чи що? - го­во­ри­ла Оле­ся.

Балабуха навіть не по­ди­вивсь на неї.

- Убгає собі щось у го­ло­ву та й дметься. От уже не люб­лю! Та я люб­лю те­бе й більше ні за ко­го й в го­лові не пок­ла­даю, - ве­се­ло го­во­ри­ла Оле­ся.

А Ба­ла­бу­ха мов­чав та ди­вив­ся на са­мо­вар.

Олеся на­мо­ви­ла Ки­ли­ну, щоб во­на пішла й спи­та­ла в ба­тюш­ки, що ва­рить на обід. Ки­ли­на увійшла й по­ча­ла пи­та­ти, лед­ве осміха­ючись. Ба­тюш­ка зро­зумів ту шту­ку й навіть не гля­нув на Ки­ли­ну. Оле­ся обер­ну­лась до вікна, ти­хо сміючись.

Вже й по­обіда­ли; вже й день ми­нув, а Ба­ла­бу­ха мов­чав. Навіть слу­ги приміти­ли, що ба­тюш­ка не го­во­рить.

- Пані! мо­же, на­шо­му ба­тюшці по­роб­ле­но, що во­ни оце цілий день не го­во­рять? - ска­за­ла Ки­ли­на до Олесі. - Не­хай бог ми­лує вся­ко­го хре­ще­но­го, - це на лю­дях бу­ває. Побіжу я в Хохітву до зна­хур­ки - в нас є та­ка ба­ба, що од­ро­бить.

- Ти кат зна що вер­зеш, - ска­за­ла Оле­ся, сміючись. - Ба­тюш­ка не зовсім здо­ро­вий, то й не го­во­рить.

Одначе ми­нув дру­гий день, а ба­тюш­ка мов­чав, не­на­че онімів. Вже й Прокіп примітив те і, по­ра­див­шись з Ки­ли­ною, ска­зав до Олесі:

- Пані! ож слу­хай­те, що я маю ка­за­ти: на­шо­му ба­тюшці й справді по­роб­ле­но. Тре­ба бігти в Хохітву; там в нас є та­ка дженд­же­ляс­та ба­ба… Во­на як підку­рить ба­тюш­ку зіллям, то три дні го­во­ри­ти­муть і не пе­рес­та­ва­ти­муть. Ме­не раз як підку­ри­ла, то я три дні мо­лов язи­ком, як млин.

- Я тобі дам та­кої дженд­же­ляс­тої ба­би, що ти не пот­ра­пиш, ку­дою втіка­ти, - ска­за­ла Оле­ся.

Аж третього дня уве­чері ба­тюш­ка за­го­во­рив.

- Слава тобі, хрес­ти­те­лю! До те­бе вер­нув­ся язик. Та й но­ро­ви ж у те­бе! - го­во­ри­ла сер­ди­то Оле­ся.

"Як бу­де Бон­ковський раз у тиж­день до ме­не заїжджа­ти, то мій па­но­тець по три дні на тиж­день бу­де німий. Це не ду­же приємна річ! Що тут йо­го ро­би­ти?" - ду­ма­ла Оле­ся, пог­ля­да­ючи на сво­го ба­тюш­ку.

- А приз­най­ся те­пер: прав­да, ти на ме­не сер­див­ся за то­го пи­ка­то­го Бон­ковсько­го? - пи­та­ла Оле­ся, сівши бли­зенько ко­ло йо­го.

- Ну, сер­див­ся, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- А те­пер вже не сер­диш­ся?

- Тепер вже не серд­жусь.

- Ти дурнісінько на ме­не сер­диш­ся. Я мо­ло­да, люб­лю то­ва­рист­во, - без йо­го мені важ­ко, - нудьга бе­ре. Чом би пак нам не пок­ли­ка­ти на вечір бо­гус­лавську арис­ток­ратію: ста­но­во­го, йо­го помічни­ка з жінкою та з доч­ка­ми, док­то­ра; пок­лич ли­шень їх та най­ми трьох жидів му­зик. Я по­тан­цюю, а ти по­ди­виш­ся… Доб­ре я ка­жу?

- Добре. Тре­ба пок­ли­ка­ти й ба­тю­шок сусід з ма­туш­ка­ми, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха.

- Ет! Цих не про­си! Я не люб­лю твоїх ба­тю­шок: во­ни прості, тільки мені поміст за­пас­ку­дять чо­бо­ти­ща­ми; не про­си їх: я не люб­лю ко­ло їх панька­тись.

- Ну-ну, доб­ре. Не бу­ду їх про­си­ти, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха.

- От за це ти в ме­не гар­ний! Знаєш що: як поїде­мо в Київ на яр­ма­рок, на­ку­пи мені перснів. В ме­не ма­ло перснів.

- Добре, доб­ре, на­куп­лю, хоч у те­бе їх, здається, не ма­ло.

Олеся на­са­ди­ла перснів на два пальці пра­вої ру­ки до са­мих кісто­чок і все пог­ля­да­ла, як во­ни бли­щать про­ти світла.

Богуславська повіто­ва арис­ток­ратія не дов­го жда­ла зап­ро­син: в неділю після служ­би бо­жої во­на вся зай­шла прос­то з церк­ви до ба­тюш­ки на чар­ку горілки. Оле­ся, не спи­тав­ши ба­тюш­ки, зап­ро­си­ла всіх до се­бе на вечір з жінка­ми й доч­ка­ми, бо її шов­ко­ва зе­ле­на сук­ня вже бу­ла го­то­ва.

Балабуха пок­ли­кав трьох жидів му­зик. Наїха­ли гості. Приїхав ста­но­вий, - ста­рий ка­ва­лер, прий­шов док­тор, приїхав помічник ста­но­во­го, - ста­рий по­ляк з жінкою й п'ятьма доч­ка­ми, прий­шов сто­ло­на­чальник з сім'єю; дрібні крюч­ки з прав­ленія, пи­сарці з еко­номії, за­чув­ши скрип­ки, збігли­ся й без зап­ро­син. Оле­ся уб­ра­лась в но­ву яс­но-зе­ле­ну шов­ко­ву сук­ню, по­надіва­ла усі персні й вий­шла до гос­тей. Щоб не кло­по­та­тись ве­че­рею, во­на пок­ли­ка­ла буб­лей­ни­цю-міщан­ку, доб­ру ку­хо­вар­ку, і звеліла їй пек­ти й ва­ри­ти; са­ма во­на навіть не заг­ля­ну­ла в пе­кар­ню.

Гості зби­ра­лись. Оле­ся по­ход­жа­ла по світлиці з па­ни­ча­ми й жар­ту­ва­ла. Да­ми сиділи кру­гом сто­ла й роз­мов­ля­ли самі між со­бою. Оле­ся присіла на од­ну хви­ли­ну ко­ло їх і потім не про­мо­ви­ла до їх ні од­но­го сло­ва: во­на не лю­би­ла дамсько­го то­ва­рист­ва.

Жидки заг­ра­ли кад­риль. Жар­тов­ли­вий ста­но­вий поп­ро­сив Оле­сю в та­нець. Оле­ся тан­цю­ва­ла, як ка­за­ли па­ничі, з уся­ки­ми вик­ру­та­са­ми, вис­тав­ля­ючи на­по­каз пальці, об­сад­жені зо­ло­ти­ми перс­ня­ми. Не­ве­се­ло, од­на­че, во­на хо­ди­ла в кад­рилі: її дум­ки літа­ли ко­ло Бон­ковсько­го…

Коли це нес­подіва­но од­чи­ни­лись двері. В світли­цю ввійшов Бон­ковський са­ме тоді, як Оле­ся тан­цю­ва­ла кад­риль. В две­рях з'яви­лась йо­го розкішна ку­че­ря­ва го­ло­ва, ши­рокі, міцні плечі; він на льоту пок­ло­нив­ся Олесі, поз­до­ров­кав­ся з Ба­ла­бу­хою й присів ко­ло йо­го. Ба­ла­бу­ха на­су­пив­ся й мов­чав. Оле­ся ки­ну­ла очи­ма на рум'яне ли­це Бон­ковсько­го й не­на­че по­чу­ти­ла, що в неї ви­рос­ли кри­ла. Її мо­ло­де ли­це роз­горілось, очі заб­ли­ща­ли; во­на не зна­ла, як сту­пи­ти, як по­вер­ну­тись: то підніма­ла го­ло­ву до стелі й за­ко­чу­ва­ла очі під лоб, не­на­че лічи­ла дош­ки на стелі, то хо­ди­ла ти­хо, вип­ря­мив­ши стан, то зміня­ла по­зу й нес­подіва­но по­чи­на­ла біга­ти, по­хи­лив­ши го­ло­ву трош­ки вниз, не­на­че розрізу­ва­ла го­ло­вою густі хма­ри ди­му, то пус­ту­ва­ла по-ди­тячій, втіка­ла від сво­го ка­ва­ле­ра, кру­ти­лась, вертілась, то ча­сом, на­су­пив­шись, не по­да­ва­ла ка­ва­ле­рові ру­ки, не­на­че чо­гось сер­ди­лась, то знов підніма­ла очі вго­ру й по­ма­леньку плив­ла, як лебідь по воді… Її фан­тазія роз­го­рю­ва­лась. Пе­ред нею розс­ту­па­лись стіни, ви­со­ко підніма­лась сте­ля; во­на ба­чи­ла се­бе в здо­ро­во­му ви­со­ко­му залі се­ред здо­ро­вих дзер­кал, се­ред безлічі пар в розкішних убо­рах, об­ли­тих ро­же­вим яс­ним світом. Її очі шу­ка­ли гар­них мо­ло­дих ка­ва­лерів, чу­до­вих очей, га­ря­чих