Микола Олександрович Дашкієв - Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв

Чарлі відтворював у пам’яті незграбну постать доцента Лаптєва, — опуклий лоб, заважку статуру, — і реготав: ні, далеко йому до справжнього красеня!.. Та все ж думка знов і знов поверталася до російського лікаря, і навіть прихована ворожнеча Бертона до свого рятівника свідчила про те, що англієць далеко не такий певний себе, як хотів думати.

А одного вечора Чарлі вперше за кілька років відчув шалений напад ревнощів.

Він ішов покоями до Майї і поцікавився її картинами. На мольберті в кутку кімнати виднілась постать людини з собакою. В кутки вже заповзав присмерк, тому Бертон, щоб роздивитися, підійшов ближче.

Просто на нього позирнули вперті сірі очі Андрія Лаптєва. Росіянин був зображений в позі людини, яка замислилась перед тим, як зробити рішучий крок. Коричньовий пес дивився уперед, нашорошивши вуха, а росіянин мускулястою рукою тримав його за ошийник.

Картина була не закінчена. Ще на ній не лягли ті дбайливі штрихи, які пом’якшують риси обличчя приємною грою світла й тіні, однак у такому вигляді вона, можливо, була навіть кращою, бо робила Андрія Лаптєва суворішим і енергійнішим.

— Подобається?

Майя підійшла зовсім безшумно і кілька секунд стояла за спиною Бертона.

— Непогано! — недбало обізвався той. — Тільки містер Лаптєв у вас тут надто героїчний.

— А він такий і є, — спокійно заперечила дівчина. — До речі, отого пса він зумів підкорити протягом кількох хвилин. Іншим цього зробити не вдавалося.

— Певне, цей пес не стикався з справжнім мужчиною! — безапеляційно заявив Бертон. — Де він, той пес? Він ляже до моїх ніг, мов ягнятко!

— Ви так гадаєте?.. — Майя подивилась на Бертона так, ніби він сказав щось образливе. — Ну, то що ж — ходімте. Але знайте: рятувати вас більш не буду!

Це був недвозначний натяк на історію з шестирукою мавпою, і Бертонові довелося проковтнути образу. Майя одчинила двері своєї спальні й покликала:

— Самум!

Пес ускочив до вітальні одним стрибком. Він, певне, вже давно чув чужий голос, відчував чужий запах і тепер побачив чужинця просто перед собою.

Самум пішов на Бертона з глухим гарчанням. Той рухався назустріч йому мовчки. Відстань між людиною й звіром усе зменшувалась. Пес напружився й пригнувся, готуючись до стрибка.

— Лягай! — вигукнув Бертон.

Чи, може, команда прозвучала надто пізно, чи в голосі людини прозвучали трохи інші інтонації, аніж потрібно, але окрик не дав бажаного наслідку. Собака стрибнув, намагаючись ухопити людину за горлянку.

Чарлз Бертон був насторожі. Він ударив Самума ногою в живіт; пес відлетів до протилежної стіни, не видавши й звуку, і одразу ж знову кинувся в атаку. Повторилася та самісінька історія.

І тоді пес змінив тактику. Можливо, як його древні предки, він почав кружляти навколо наміченої жертви, вибираючи її дошкульне місце. Проте людина розумніша за звіра. Вона відступала до стіни, обмацуючи позад себе повітря.

Собака стрибнув утретє. Цього разу його зуби клацнули аж перед обличчям Бертона, але той схопив пса за шию стиснув її і потім відштовхнув геть. Чарлі зітнувся при цьому, наткнувся на кадіб з рододендроном, вихопив бамбукову палицю, яка підтримувала стебло рослини, і кинувся в атаку.

Удари посипалися на Самума градом. Пес не корився Весь закривавлений, він все ще стрибав на Бертона. Той повільно заганяв його в куток.

— Лягай!.. Лягай!

І пес ліг, тремтячи від шаленої злості, з налитими кров’ю очима.

— Встань! — на Самума впав ще один удар, і пес схопився. — Лягай!.. Встань!.. Лягай!

Собака скорився неминучому, бо зрозумів, що людина сильніша за нього. Але до повної покори було ще далеко, і Бертон домагався її.

— Досить! — Майя вирвала з рук Чарлі палицю, шпурнула її геть і втягла собаку до своєї спальні. — Це… просто звірство!

— Ви самі хотіли цього! — визивно відповів Бертон, витираючи кров на обличчі, подряпаному кігтями Самума. — Я виграв наш мовчазний заклад і тепер поцілую вас…

Він ступив крок до Майї і раптом зупинився.

— Але ні! Свій поцілунок я візьму іншим разом. На очах у героїчного російського лікаря!

Чарлі швидкими кроками пішов з кімнати.

— Зачекайте! — крикнула Майя. — Зачекайте!

Він зупинився, сподіваючись почути щось може і гостре, але приємне.

— Ніколи… ніколи ви мене не поцілуєте! — з тихою погрозою сказала дівчина. — А якщо ви наважитесь це зробити, ви вмрете тієї ж хвилини. Затямте: я дочка раджі Сатіапала, а не дівиця з Пікаділлі-стріт!

— Пробачте, міс Майя!.. — Чарлі зрозумів, що перейшов межі дозволеного, і тепер намагався врятувати становище. — В людині інколи прокидається звір.

— Мені здається, що, навпаки, у вас лише інколи прокидається людина. Та й то неприваблива.

— Ви помиляєтесь, Майю… — тільки й міг відповісти Бертон.

Цілий день по тому він аж кипів. Ніщо йому не йшло до рук, і Сатіапал помітив його незвичайний настрій. Проте старий по-своєму витлумачив мовчазність та пригніченість Чарлі, Сатіапал приписав усе коханню.

Все, що завгодно, тільки не це! Зрештою, зацікавити Чарлі наукою, розкрити йому найважливіші таємниці, примусити його працювати до сьомого поту, щоб він не мав коли й угору глянути! А Майю слід на деякий час вивезти кудись із маєтку.

Найрозумніші батьки, як правило, втрачають свою розсудливість, якщо йдеться про виховання власної дитини. Вони не знають міри ні в чому — ні в дбайливості, ні в турботах, заплющують очі на погане або, навпаки, вишукують недоліки там, де їх немає.

Сатіапал не був винятком з загального правила. Він збирався вивчати свого сина довго й старанно, однак цей термін все скорочувався і скорочувався. І наступного дня після невдалого приборкування Самума Чарлі Бертон, нарешті, дістав право зазирнути до святая святих маєтку Сатіапала, — до тієї лабораторії, куди заходили тільки професор та його дочка.

Чарлі Бертон одразу ж зрозумів, що на нього чекає приємна несподіванка: Сатіапал зайшов уранці, мовчки взяв