Роман Миколайович Коваль - Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль

Революціонери півдня України справді провели величезну роботу — створили потужну підпільну мережу. 5-й з’їзд совєтів Катеринославської губернії, враховуючи нетривке становище окупаційної влади, 8 березня 1920 року оголосив «фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский»[36]. У зв’язку з цією постановою губернський виконком оголосив на час кампанії «по борьбе с бандитизмом» «всю территорию Екатеринославской губернии на положении фронта со всеми вытекающими последствиями»[37].

Показово, що Москва поклала керівництво «борьбы с бандитизмом на Украине» на Раду оборони, конкретно — на командуючого червоними військами в Україні Михайла Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів. А росіяни твердять, що їх, завойовників, українці-наддніпрянці зустрічали з хлібом-сіллю…

Повстання мало розпочатися в Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації 1921 року, керувати якою повинен був генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко[38]. Але ці плани перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Його кари гідна необережність призвела до розкриття підпільної організації і, як наслідок, до численних людських жертв. Відтак дату повстання було перенесено на 1 червня.

Завдяки злочинній балакучості отамана Зірки, а потім і зраді, були знищені сотні українських патріотів, зокрема й доктор Гелєв та холодноярський отаман Юхим Ільченко, на той час командуючий військами Верхньодніпровського повіту і частини Криворізького. Тільки 7 вересня 1921 року в Жандармській балці з вини Андрія Зірки Катеринославською ЧК було розстріляно 51 повстанця. Ось їхні прізвища: отамани Юхим Охтономович Ільченко, Олександр Ксенофонтович Микитенко-Огник, Оврам Михайлович Огій, Марко Васильович Кикоть, підпільниці Віра Лук’янівна Бабенко, Параска (Паша) Лук’янівна Бабенко, Ганна Дмитрівна Уманська, Тетяна Несторівна Дядик, Агнія Єлисеївна Євтушенко, Катерина Олексіївна Рибка, Надія Андріївна Бардашева, Поліна Семенівна Калина, Катерина Йосипівна Мойсеєва, Ганна Степанівна Царенко, підпільники і партизани Максим Харитонович Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Гаврилович Кордуян, Марко Васильович Целина, Пилип Олімпійович Щукін, Іван Андрійович Бардашів, Іван Дем’янович Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печерний), Андрій Єлисейович Калина, Микола Демидович Окатий, Кирило Митрофанович Чебаненко (Чабаненко?), Петро Іванович Величко, Микола Антонович Максименко, Дорофій Артамонович Товмач, Лаврентій Єгорович Гордієнко, Йосип Созонович Безрідний, Давид Микитович Межевецький, Яків Євстафійович Таран, Павло Никифорович Мар’янченко, Олекса Андрійович Литвиненко, Олександр Трохимович Василенко, Олександр Лук’янович Смолєєв (Смолій?), Іван Григорович Гуртовий, Семен Парфентійович Коваль, Дмитро Савелійович Васич, Григорій Юхимович Тарасенко, Пилип Васильович Яровий, Олександр Петрович Запольський, Порфир Якович Криволоцький, Михайло Іванович Кедровський, Георгій Миколайович Горященко, Олекса Митрофанович Рибка, Іван Капітонович Шабля, Кіндрат Миколайович Бондаренко, Федір Каленикович Бузько, Павло Пилипович Кравченко, Михайло Михайлович Яковенко-Яловенко. Серед інших розстріляли і зрадника Івана Олександровича Зірку-Рибалка. Він був 52-м…

Сестри Віра та Паша Бабенко, за словами очевидців, на розстріл йшли, співаючи «Ще не вмерла Україна»…

Через зраду Андрія Зірки було розкрито і Центральний український повстанський комітет у Києві, все керівництво якого заарештували. «Так було ліквідовано, — писали чекісти, — спробу петлюрівців організувати грандіозне повстання на Україні, причому велику роль в цій ліквідації відіграла Катеринославська губЧК»[39].

Перенесення дати повстання на 1 червня мало фатальне значення і для Степового-Блакитного… Зрадник видав місцезнаходження отамана. Будинок, у якому перебували Кость Блакитний і отаман Лютий (Ялисей Черевик), було оточено. Але товариші з боєм таки прорвалися. Кравченко, колишній повстанець, а тепер зрадник, намагався зупинити Блакитного, волаючи, що повстанці помиляються, що ЧК «не такий вже й страшний орган, яким його малювали, що ЧК зовсім не намагається винищувати якомога більше людей, як вони думали раніше». Запроданець вигукував: «Дивись, адже я працюю, і ти будеш працювати разом зі мною»[40]. Але Степовий і Лютий, не зупиняючись, продовжували відстрілюватись. Та назустріч їм біг червоноармієць. Прицілившись, він пальнув із рушниці…

Чекісти намагалися врятувати життя Костеві, щоб потім допитати його, надали йому першу медичну допомогу, аби зупинити кровотечу. Але зусилля виявилися марними. «…И он умер, — писали чекісти, — произнеся слова: «Вмираю за рідну Украіну»[41]. А Лютому таки пощастило втекти в гори.

Убивство Костя відбулося на очах у його молодшого брата Федора, який пізніше описав героїчну епопею Степової дивізії у книжці «В Херсонських степах». Федір, щоправда, стверджував, що, потрапивши в оточення, Кость застрелився. Останніми його словами були: «Як буде Україна вільною, передайте привіт!»[42]

За кілька днів перед смертю Кость казав братові: «Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що. Смерть не така страшна, як хтось думає. Але померти ні за цапову душу — дуже страшно… За таку смерть нащадки проклянуть… Я тільки раз поклявся перед нашим жовто-блакитним прапором вмерти за нього. Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки, і я її колись знайду»[43].

Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув у бою за Україну.

Три дні окупанти не дозволяли поховати Костя. На четвертий день його батько Юрко прийшов по сина.

— Харошева же ти синка васпітал, — з насмішкою промовив комісар.

— Я певен, що ваші батьки також не знають, де ви є і що робите, — похмуро відповів батько.

Комісар дозволив поховати Костя, що й було зроблено, але наступного дня приїхали чекісти, відкопали тіло і повезли до повітового центру. Батько також поїхав. Труну у Кривому Розі відкрили, сфотографували, лише потім Юрій Семенович забрав сина. Вдруге могили Костя не чіпали[44].

Так обірвалося молоде життя, прожите для України…

Візьму на себе відповідальність і передам Україні привіт від її незабутнього сина — Костя Степового-Блакитного.

Україно, чуєш?!

У кожної людини своє призначення: кому бути землеробом, кому вчителем, а кому воїном. Однак у буремні часи землероб може взяти до рук зброю, вчитель — стати вождем, а воїн — боягузом. Тільки буря здатна виявити справжнє обличчя людини. Такою бурею в новітній історії була Українська національна революція.

Поблизу Суботова в околиці Холодного Яру розкинулося мальовниче село Рублівка. Тут