Леонід Миколайович Панасенко - Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко

— А тепер перейдемо до експерименту…

Настав час обідати, а я ніяк не міг відірватися від захоплюючого експерименту.

Нарешті Костров подав сигнал вимкнути напругу і запропонував:

— Тепер — у їдальню…

Я ще перебував у стані шоку від побаченого й почутого, тому на запрошення погодився швидше механічно.

Коли сіли до столу, Костров, розуміючи мій стан, вирішив зробити психологічну розрядку.

— А тепер можна і про автора листа, — трохи підвищив він голос.

Побачивши у мене на обличчі непідробну радість, він сповістив:

— Скоріш за все, лист написано академіком Семенчуком. На жаль, уточнити цього зараз ми не зможемо — академік у Голландії… Вилетів туди для ознайомлення з деякими архівними матеріалами середніх віків. — Костров зробив паузу, чекаючи, поки в мене візьмуть замовлення, і вів далі: — Саме він започаткував наші дослідження… Та й до архіву Істоміна міг бути причетний. Вам, очевидно, відомо, що сім’я художника Казеніна зіграла вирішальну роль у збереженні творів і архівних матеріалів Істоміна? А з сім’єю Казеніних академік Семенчук у юнацькі роки мав безпосередні стосунки: він дружив з онуком художника — Юрієм і кохав його сестру. Але та згодом вийшла за іншого… Однак мова не про те… Лист академіка міг випадково потрапити до архіву з матеріалами Істоміна від кого-небудь із сім’ї Казеніних…

“Ось як просто все пояснюється! — подумав я, радіючи збігові обставин. — Тепер конче треба зустрітися з самим академіком, мабуть, людиною цікавої долі…”

Після обіду ми вийшли в парк прогулятися.

Розмова точилася далі після мого запитання про мету поїздки академіка Семенчука в Голландію.

Костров відповів:

— Для нас і досі лишається загадкою рослина, яку застосовували фарбовари сімнадцятого століття в Голландії. І академік не втратив надії знайти розгадку. Він уже натрапив на одну легенду про чудесну краплину соку якоїсь рослини з нікому не відомою назвою — “Радощі Карла”. Нібито від цієї краплини, розтертої художником по картині, фарби раптові ожили, засяяли, заговорили…

Я зловив себе на тому, що від подиву аж рота розкрив, і мимоволі скрикнув.

А Костров вів далі:

— Так, так, не дивуйтесь, академік Семенчук надає цій легенді дуже серйозного значення і ретельно шукає. Його мета — будь-що знайти суперрадіоактивну речовину, якої з фарб поки що не зуміли виділити ні фізичним, ні хімічним шляхом. Вся таємниця, можливо, криється у способі кристалізації якоїсь невідомої нам рослинної структури з високим ступенем радіоактивності.

Домовившись, що Костров сповістить мені про приїзд академіка, ми попрощалися з гостинним ученим.

Вдома я з подробицями розповів своїй сім’ї про результати поїздки, тим більше що старший син вирішив присвятити себе найновітнішим наукам — квантовій хімії і квантовій біології.

У наступні дні поточні справи захопили мене і відвернули від думок про таємничі картини.

Проте тижнів через два відлуння всієї цієї історії дало про себе знати у моїй власній сім’ї.

Вже стемніло, коли старший син повернувся додому з університету незвичайно збуджений і з радістю повідомив:

— Послухай, тату, декан усе-таки дав згоду включити до плану науково-дослідних робіт кафедри тему “Дослідження і створення синтетичних “стимуляторів для активізації художніх фарб”. І я візьмусь за це… Ти схвалюєш?.. Адже якщо в природі можливо, то й для науки доступно. Я певен, що тут без квантової хімії і квантової біології не обійтися!

Галасливий гурт молодиків, які окупували сусідню з нами платформу, нарешті притих.

Тепер оратором був якийсь білявий крем’язень із на диво яскравими синіми очима.

— Я не розумію, — карбував він кожне слово, — чому в комісії дві третини голосів віддано природничникам. Кому потрібні ці варварські випробування?

— Про що це вони? — машинально запитав я.

— Комісія по відбору кандидатів у міжгалактичні польоти, — пояснив Зорін, задумливо дивлячись на вкриті снігом вершини, що пропливали під нами. — А варварські випробування — це випробування кандидатів, ну як би сказати, на витривалість чи що.

— Діагностичні машини, — вів далі молодик, — за дві хвилини дадуть характеристику будь-якій людині.

— Але психологія… — невпевнено заперечила йому дівчина.

— Е, дрібниці, — роздратовано відмахнувся вія. — Електронний психолог дасть сто очок наперед будь-якому земному мудрецеві.

— От, от, — усміхнувся Зорін.

— Та сама пісня. Техніка і людина. Чи може електронний мозок замінити людський?

— Відбирати у міжгалактичні польоти треба молодих, енергійних, що опанували кілька галузей знань, — це ж зрозуміло, — вигукнув молодик.

— Для чого ж ці нескінченні засідання?

— А які світи відкриваються їм, хлопці: блакитні небеса, барвисті сонця, дивовижні квіти, — замріяно промовила дівчина.

— Космічні пірати, — глузливо підхопив хтось.

— І ми мріяли про чудесні світи, про сутички з чудовиськами, пригоди… — зітхнув Зорін. — А космос виявився глибинною чорною порожнечею.

— Ви багато літали? — спитав я.

— Та чимало.

— І так-таки ніяких пригод?

— Ні, чому ж. Бувало по-всякому. Неполадки механізмів. Неправильні розрахунки. А найстрашніше — космічне безумство.

— Космічне безумство?

— Це ми називали його так. У довідниках ви не знайдете такого терміну. Я сам пережив це, на щастя, у легкій формі. Вчасно ізолювали. Тоді вже знали, що це таке.

Він замислився, схилив голову на плече і відразу став схожим на старого мудрого грака, чорного і втомленого.

— Перші польоти на планети сонячної системи, катастрофи, удачі. Все було. Техніка інколи підводила, люди — ніколи, — тихо