Леонід Миколайович Панасенко - Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко

Вчений двічі перечитав копію листа невідомого автора. Перечитував з неабияким інтересом. Та за свого не визнав.

Я чекав коментарів. Але дочекався запитання:

— Пробачте, мені хотілося б знати, що вас цікавить більше: наша наукова робота чи автор цього листа? Хоча розумію, як мистецтвознавцеві, вам не байдуже ні одно, ні друге…

— Ваша правда, — відповів я. — Однак, якщо задовольнити обидва інтереси неможливо, перевагу віддам науковим дослідженням.

— Гаразд… — Костров, схоже, був задоволений моїм вибором, та подумавши, додав: — Що ж до автора листа, можливо, теж прислужуся… Тільки з цим пізніше…

Мені здалося, що й Костров не залишився байдужим до листа.

Вчений був уже в літах, з помітною сивиною в поріділій хвилястій шевелюрі блондина. Високий лоб перетинали три зигзаги зморщок, на переніссі дві розходились донизу. Довге худорляве обличчя теж не було гладеньке. На зріст він був невисокий, рухливий, але не метушливий.

Після короткої паузи Костров заговорив приємним баском:

— Почну із зізнання: публікація статті вимушена. Через обставини… Музеї не довіряють, бояться за свої скарби… Мовляв, якщо не опубліковано, значить, ще в стадії експериментальних досліджень, тому для картин — небезпечно… Нам же треба через свій апарат пропустити багато картин різних музеїв, спробувати визначити, чи широке коло застосування фарб, які здатні “розповідати” при опроміненні. Підозрюю, що воно обмежене як художниками, так і часом… А якщо це так, то треба від таких картин узяти все, на що вони здатні…

Я втрутився із своїм запитанням:

— Про це вже є остаточна думка?

Костров з жалем посміхнувся:

— До остаточної ще далеко… Проте нам вдалося “поговорити” з одним експонатом і дізнатись про дуже цікаві відомості. Один із портретів невідомого художника “розповів”, ніби його сучасники живуть під страхом винищення рослин, соки яких “оживлюють” фарби… Для нас, як ви розумієте, це є найважливішою обставиною… Але мало… Бажано дізнатись: яка рослина, хто знищував, де і таке інше… Треба шукати й шукати! Раптом щось стане відомо і про саму рослину! Тоді з’явиться надія розгадати таємницю радіоактивності фарб — “мови” картин…

— Сподіваюсь, це не єдина мета ваших досліджень? — запитав я, хоч і без того був упевнений, що це не так.

Вчений поспішив заспокоїти:

— Розумію, розумію, що вас найбільше бентежить. І не хвилюйтесь!.. При обстеженні картин ми робимо якомога повніший запис з усього полотна… Для вас, мистецтвознавців-істориків, матеріал багатющий…

Однак і це мене не заспокоїло.

— А спосіб одержання інформації — не таємниця?

— Ні, ми його вже запатентували.

— І для мене він може бути доступним? — з пристрастю допитувався я.

Костров усміхнувся такій зацікавленості й відповів:

— Цілком. Особливо буде дохідливим під час експерименту.

І запросив до лабораторії.

До світлого залу ми ввійшли, коли там стояв свистячий шепіт, а виставлені рядами блоки ЕОМ, пульти, щити з приладами, стенди підморгували зусібіч безліччю своїх різноколірних вічок.

На передньому плані стояла громіздка установка, швидше схожа на горизонтально-фрезерний верстат небачених розмірів, де замість фрези на шпинделі красувалась, ніби із золота, багатоголчаста головка.

Костров зупинився біля входу в зал і широким жестом правої руки показав на обладнання лабораторії.

— Все це задля одного — розшифрування чужих думок… А тут — центр! Звемо його “Лічильний генератор”…

Учений підійшов ближче до установки і заходився пояснювати докладніше.

— Пересувний стіл має безліч датчиків… Ось ці крапочки. — Діставши з внутрішньої кишені піджака авторучку, він показав на майже суцільне мигтіння блискучих бугорців. — На цю площину кладуть полотно картини тильним боком. Коли лицьовий бік картини опромінюється за допомогою оцієї головки потрібними променями, радіоактивне збудження кристалізованих компонентів фарб сприймається датчиками… їхні сигнали передаються на спеціальний блок БХП, звідки ЕОМ одержує завдання на пошук…

Логічна пауза, яка намітилась у поясненнях Кострова, дала змогу спитати:

— А для чого потрібне таке складне обладнання, якщо дослідник може сам сприймати думки художника?

Костров усміхнувся.

— Вся біда в недосконалому зв’язку людського мислення з фіксацією думок для читання іншими особами. Наприклад, ви щось зрозуміли, хотіли б зафіксувати, а на вас швидкою лавиною напливають інші думки… Як їх утримати? А нас цікавить об’єктивна інформація, що не залежить від індивідуальних особливостей дослідника…

У мене виник сумнів: чи можна взагалі за допомогою ЕОМ Зафіксувати людські думки, і я спитав:

— А який же застосовано метод одержання мовного мислення художника із сигналів датчиків?

Вченого запитання не здивувало, і він з готовністю відповів:

— Ця робота виявилася для нас надто трудомісткою. Довелося складати широкий текстовий набір фраз, якими міг би мислити художник у процесі творчості, і за допомогою тих самих датчиків знімати вироблені мозком експериментатора сигнали при усвідомленні заданих текстів… Так була створена і вдосконалюється далі пам’ять ЕОМ. Тепер ЕОМ за сигналами датчиків з картин відшукує в своїй пам’яті аналогічні тексти і видає їх нам. Якщо аналогів нема, машина сповіщає про це пропусками між фразами, які вона видає. Це полегшує нам визначення текстів, яких бракує в загальному плині думок.

— І вам вдається одержувати позитивні результати? — не переставав дивуватися я.

— Поки що не в усьому досягли успіху. Але в цьому розшифруванні дуже допомагає безпосереднє читання сигналів експериментатором… Он той шолом… — Костров показав на чудернацьку споруду з гніздом для голови. — Вмикається він паралельно до датчиків столу й одержує дублюючі сигнали, які здатні збуджувати в мозку експериментатора думки, аналогічні думкам художника. Це полегшує подальше текстування фраз для пам’яті ЕОМ…

Костров уважно спостерігав за виразом мого обличчя, прагнучи зрозуміти, чи дохідливо він пояснює. І, видно, лишився задоволений, бо закінчив словами: