Олесь Ульяненко - Ангели помсти

у нього кораловими краплями крові… І так день за днем. Поки не подзвонив Вєнька. Я відпросився у Шумана і ввечері поїхав, ніяк не думаючи, що п’ятипале місто на затхлій затоці великої ріки бачу востаннє. Портові гудки злилися з вищанням кранів і криком брудних чайок, які залюбки копирсались у помийницях за містом і часто горіли у дротах високовольтної лінії.

Рівно о тій порі Марго зайшла у кавового кольору купе спального вагона. Провідник провів її завороженим поглядом, настільки дівчина була невимушеною, красивою, з плавними рухами, але про себе відзначив, що, напевне, холодна, може, зарозуміла. Марго була того дня бліда, спокійна, з виваженими рухами, навіть трохи манірна, але свіжа і приваблива. Молодий чоловік, у двобортному сірому костюмі, модно зшитому, з двома рядами порцелянових ґудзиків, супроводжував її у дорозі. Він говорив мало, але владно, як і належало людині, котра з часом стане дуже великою шишкою. Всю дорогу Марго мовчала, чемно дякуючи молодику, який, коли вони лишилися наодинці, зробився незграбним, навіть заїкався. Марго сміялася з його незграбності: мовляв, який ти смішний, але все ж такий милий, і мені хороше, що ми вирядилися разом у дорогу. Ти ведмедик, так вона говорила йому. А сама звертала увагу на одноманітні пейзажі за вікном. Вона виходила в тамбур і багато курила. Провідник її запам’ятав: «Красива сумна дівчина. Але погляд у неї, як у літньої жінки». Так він сказав. За нею в тамбур бігав молодий чоловік з одвислою круглою задницею. Звали його Діма Гальперін. Провідник зауважив своє здивування: «…такіє солідниє люді, шо ім дєлать в такой глухомані». Вони зійшли на пероні станції Хорол, з глухим бронзовим дзвоном, що його не забували начищати щоп’ятниці. І Марго стала навшпиньки, витягнула шию і ткнула пальцем у пивницю, а тоді у німий бронзовий дзвін. Вона усміхнулася, погляд був відсутнім, наче вона зайшла за якусь стіну, і тому Діма Гальперін розхвилювався. Марго була радісна і щаслива. Вона рушила на зупинку, заглядаючи у вікна, і здивований Діма відзначив, що останнім часом він не бачив такого просвітленого і щасливого обличчя своєї коханої. Пізніше вони поселилися в готелі, якраз біля того місця, де люди її діда проткнули одного вірмена, – вона надула губки, насупила брівки, пригадуючи його прізвище. Діма Гальперін спитав: «Що ти таке, сонечко, говориш?» Уперше за цілий рік вона голосно розсміялася, прямо таки захлинулася від сміху. І вони пішли снідати. В ресторан. Там вона зустріла Вєньку, але привіталася стримано, з бісиками в очах, так, наче він у чомусь винен, але, швидше за все, до неї погано доходило, що вона приїхала сюди не на прогулянку. Діма Гальперін з неприхованою відразою копирсався у тарілці і, ледь-ледь підвищуючи голос, говорив, що треба було попередити батьків. Марго ніжно гладила його руку, покусувала губи, була бліда і шепотіла: «Нічого, Діма, нічого. Це нам обом треба пережити…» Марго мазнула його мізинцем у соусі. Пізніше, займаючись коханням, він стандартно, зі знанням справи, відкинувся на спину, тихо сказав їй, що вони обвінчаються, а тоді виїдуть з цієї країни, де все смердить, де навіть вітер… Він не подумав, а Марго злякалася того, що сказала: «Тут навіть вітер убиває людину». Так, ствердив Діма, син дипломата, студент останнього курсу МДУ. Ранком вони пішли на місцевий ринок. Купили повний кульок золотих абрикос, а Діма захопився місцевою говіркою, метушливо бігав за Марго між рядами торгуючих і все прицмокував: «Який колорит, зайчику. Який колорит». Місто сонно розчинялося у полудні, й був медовий Спас, свято Маковія, і жінки, баби поверталися з церкви з невеликими букетами, з пучками маку. Одна літня жінка підійшла і простягнула Марго букет, а та стояла бліда, з безвільно опущеними руками, і сльози наверталися, наверталися, наверталися. Діма Гальперін перехопив букета, чемно подякував. Марго сказала, що хоче в готель.

Так, пізніше я дізнався, що ми приїхали разом. Іноді у мене виникала божевільна думка, що ми разом дивилися на низьке небо, на зупинку, на дзвона, що горів проти сонця маленьким пророцтвом. Я дістався до центру, поблукав там, зайшов до Кабана, і ми добряче випили. Кабан сказав, що не треба було приїжджати, але нехай, ти знаєш, що робиш, інакше ти ідіот; звісно, якщо я хотів бачити Марго, то це докорінно міняє справу, але вона тут з якимось товстосраким московським пацюком.

– Марго тут… Якого фіга тут робити Марго? От кому-кому, Кабан, а Марго тут робити нічого.

– Гени, гени, – багатозначно сказав Кабан, водячи пальцем перед носом.

– Багато ти знаєш про гени, чумирло, – визвірився я.

– Суд довго відкладали. Тягли слідство. Аби не перебудова, то все б спустили з коліс. А зараз закрутиться. Батраку точно не минути лиха. Батрак конав спочатку під дурника, на дурдом хотів. Батько був підв’язався, але куди там, – Кабан розлив горілку, але я перевернув стакан. Кабан потер лисину, подивився своїм недолугим дитячим поглядом і запитав:

– Ти чого? – і від’їхав.

Був вечір, жовтий хорольський вечір, теплий, з мороським дощем, і я зловив себе на тому, що подумав про Марго. Я знову був у центрі, намагаючись вишукати якусь здорову думку, потім нахлинули спогади, але хміль вивітрювався з космічною швидкістю і голова починала боліти, а в роті був присмак сивушного самогону. Піднявши комірець шкірянки, я посунув містом: ні фіга тут не змінилося, навіть двірники захололи у часі, як пам’ятники. Дощ припустився, і я заховався під дашок старого універмагу. Темрява і дощ, попереду дірка ночі, з нав’язливими спогадами, з думками, які кортить вимкнути, щоб голова зробилася чистою і пустою. Потім до мене дійшло, що хтось дихає біля мого плеча. Я повернув голову. Марго стояла і дивилася на мене широко відкритими очима.

– Привіт, – сказала вона.

Я не відповів, продовжуючи дивитися на неї. Від тієї Марго, яку я знав, яку любив, лишилися одні очі. Вона повищала, подорослішала, з’явилася гірка складка, складка сильної людини, біля рота.

– Ти не радий мене бачити? – знову заговорила вона, дивлячись мені в очі.

– Ні, Марго. Я не радий тебе бачити, – сказав я.

– Дарма. А я думала, все думала…

Я запхнув у рота казбечину, закурив.