виловлена риба загрожувала життю людини не менше, ніж піранья, перетятою кількома гігантськими мостами, це просякнуте смогом містечко діяло на нерви не менше, ніж провінційний, майже цукровий Хорол. Місто нараховувало до трьохсот тисяч мешканців. Але після року в Хоролі воно видалося нам гігантом. Я народився, прожив там, з перервами, цілих п’ятнадцять років, а після цього випадку мене бачили там не більше шести-семи разів. Не виключаючи того фатального року, коли оселилися Марго, Кабан, Вєнька, брати Пономарі. Звідси я думав про Хорол як про загиджене сільською братією містечко, де рідне попелище вважалося чи не найкращим, коли там тягали хвости мордаті нутрії, ходили свині, довгошиї гусаки, а баби перекупками висідалися на лавках. У мене Хорол відбивав бажання не тільки щось робити, а і діяти. Просто не хотілося жити. Така солодкувата полтавська сколопендра. Тому пізніше і Джулай, і Батрак, і багато інших перекочували в розряди легенд, про котрих із захопленням і робленим жахом розповідали пітні від сала молодиці. Логіка у Хоролі ніяк не товаришувала зі здоровим глуздом… Пройшов місяць, я став забувати тихі двори, засипані абрикосовим квітом, довжелезні весілля і не менші похорони. У Марго округлився живіт. Вона займала своє звичне місце біля вікна і штопала повзунки, які прикуповувала на чорному ринку. У нас було багато знайомих, але жодного ми не підпускали надто близько. Небезпеки давно не було, але вона існувала в нас самих. Ми оберігали одне одного від будь-якого прояву зацікавленості. Ми брели до нашої улюбленої кав’ярні під відкритим небом, високим і красивим своєю холодністю, розмовляли, цілувалися, але не мріяли, а тим паче ніколи не згадували ті місця, звідки приїхали, і це нас віддаляло. Ніхто не хотів повертати щемкий біль. Ближче до зими ми з Марго перебралися до центру. Наша хазяйка плакала за Марго, за мною, а швидше, за тією щедрістю, з якою ми розкидали гроші. Це місто так би і лишилося у моїй пам’яті великою сірою плямою, аби не Марго, ця жінка з зеленими очима, древньою фатальністю і покірністю своїй долі, а не людським звичкам, – це єдине, що могло і її, і мене зрадити. Це личило їй так, як Лондону Сахара. Це створіння існувало десь поза, не розуміючи людей, і навіть, попри тверезий і блискучий розум, не намагалося пролізти крізь хащі зрадників, ханжів, жорстоких. Під кінець осені я подзвонив до батьків Марго, потім зайшов до кав’ярні, замовив стакан кріпленого вина. За вікнами ішов дрібний дощ зі снігом. Я пив великими ковтками вино і думав про Марго. Думав про її запахи, затишні й приємні, і про ті запахи, що з’явилися зовсім недавно. І про її кашель уночі. Зранку, коли вона заварювала каву, мене знудило. В умивальнику велике дзеркало, затиснуте у вифарбувану в сріблянку потворну раму. За вікном дерева стояли голими, дощ перестав і сипав мокрий сніг. На вулиці кілька чоловіків. Вагітна жінка в червоному плащі, під чорною парасолею, вродлива, особливо її посмішка, з ямочками, і карі очі. Вона зустріла погляд, я вловив здивування, навіть страх, а потім вона мене зрозуміла: поправила мокрий локон, помахала на прощання рукою і зайшла в тролейбус. Я випив ще стакан і в отупінні, солодкому і приємному, просидів до темноти, слідкуючи, як займаються жовтими віхтиками вогнів поверхи за поверхами. Вечір, вино, сніг, що танув під ногами, шипів під шинами автомобілів, і місто, де тебе ніхто не знає. Це мене влаштовувало. Я вийшов, усе ще думаючи про Марго: про її запахи, про її голос, про все на світі. Біля нашого під’їзду побачив іномарку з невідомими номерами. З байдужістю удава піднявся на сьомий поверх, постояв перед дверима, тягнучи нудну сигарету без фільтра. Так я познайомився з батьком Марго. Він глянув на мене, як на скорпіона, якого треба негайно придушити.
Охоронник збирав валізи. Марго сиділа, склавши руки на животі. Вона повернула голову, посміхнулася.
– Любий, ти поїдеш зі мною.
– Ні, Марго.
Вона розуміюче похитала головою, і дві сльози покотилися по щоках. Я присів біля Марго на коліна, натиснув пальцем на носа. Марго пробібікала, обхопила, зовсім по-жіночому, незвичним жестом мене за голову. Батько демонстративно розвернувся спиною. Тут я вперше зрозумів, як це нічого не мати, але вміти і хотіти.
– Тобі треба їхати звідси, – сказала Марго.
– Так.
Заверещала електронна зозуля в настінному годиннику.
– Пора, Марго, – сказав батько, великий, з хлопчачим йоржиком чоловік. Він намагався не дивитися на мене, наче я відсутній, але якось не виходило, й очі у нього злодійкувато бігали. Копія Батрак, викапаний, лише окуляри і ніс у когось позичив. Він майже випхав у двері Марго й, обернувшись, сказав:
– Дзвони, Алекс.
Місяць ще я жив у цьому місті, серед гірких вітрів, пустирищ і заводських труб, радіючи зі своєї самотності, з книг і кінотеатрів, тягаючи за собою сум і кохання. Доки я ще жив на нашій квартирі, Марго кілька разів дзвонила, але здебільшого ми мовчали, і наше дихання хрипло повзало туди й сюди телефонними дротами. Весною, в березні, вона народила. Дитина померла відразу після народження. Дзвінки перестали мене будити зранку. Я місяць пив, курив анашу і ні з ким не спілкувався. Вона не дзвонила, а я, п’яний, намагався уявити нашу дитину, та нічого не виходило. Я чекав з місяць. Гроші закінчувалися. І якісь типи, зі специфічними тхорячими писками, зачастили до мого під’їзду. Я додзвонився до Марго, але мені там сухо відповіли, що її немає вдома, потім, що вона навчається, або несли казна-що. Я виїхав з квартири, влаштувався художником-оформлювачем до кінотеатру. Єдиним плюсом було те, що можна безкоштовно дивитися картини. На початку літа подзвонив Вєнька і сказав, що над Батраком і компанією відбудеться суд. За іронією долі напарником мені був безногий художник Шуман, німець з червоним носом, з ніздрів стриміло сиве волосся, з конячою пикою і рандольовими зубами і на додачу з дуже неспокійною вдачею. Його недолюблювали, але, як говорив сам Шуман: мої ноги, відсутність їх – мій страховий поліс. Я пив з ним пиво, стільки я ще не пив зроду, курив анашу. Після анаші здавалося, що світ висить у велетенській склянці води, але натомість було щось інше. Сама ж вода висіла чистим стаканом, і світанок падав
