Олесь Ульяненко - Вогненне око

лікарні, трупарні, коли, чого доброго, вона затримувалася на гулянці або, радше, у чергового можновладного коханця. Він заходжувався нестямними криками, схуд; ця любовна пригода витягнула його, наче підвищила в очах людей, що називалися його друзями й товаришами. Навіть Шмулєвича це тішило. Доктор знову пройнявся магією, – так, ізнічев'я. Одного осіннього дня він несподівано запитав про Родика. Тут настала черга для крику Віталію. Але він промовчав, відвернувся і, хекаючи, подався на четвертий поверх. Двері відчинив власноруч, за допомогою відмички. Почуття його бурхали з грудей. Зараз він уподібнився до середньовічного коханця. Він ще багато на що здатен. Стежити за плином думок цього закоханого, як і всякого іншого, геть нецікаво. Він просто з'їдався пристрастю, кидаючись із кімнати в кімнату, – і наткнувся на свою пасію у вельми неприємній позі. Поза та нагадувала шестинога, проте дамочка стояла на чотирьох, а ззаду на неї наскакував мавпун Бобо. З диким ревищем Віталій кинувся лупцювати мавпу, що хитро пожбурила черевика і розквасила йому носа, шугонула в сусідню кімнату, зачинивши за собою двері на замок. Він упав у безтямній люті, ображений, забився головою об підлогу. Жінка якусь хвилину дивилася на його страждання, а відтак і сама вийшла.

А на ту пору, навпроти, перейти тільки автостраду, у розігрітому до густо збитого жовтка повітрі, у білому квадраті реанімаційного відділення, борсався з життям Родик, протяжно і сухо схлипуючи, втягуючи звуженими зіницями останні судоми осені за фарбованим сизим вікном: пам'ять-бо здатна на капосні вибрики. І, напевне, тому він віддавав душу не з такою прозорістю юнацького запалу, начебто намагаючись скинути те ворушке, недорозвинене кубло з плечей, тоді, коли вперше спробував утекти з дому, рятуючи зашмульгану божевільну мрію про Золоту Країну Офір; він відходив із неминучим, жаским подихом покаяння стосовно пережитого, що чіплялося цупкими мацаками за порохнявий шовк тлінного світу, бо любити мрію, погодьтеся, – неабияка сміливість. Але посинілі, затято стиснуті губи ще не готові, та й чи хотіли, серед наростання смертельної туги, серед обізленості до машкари навколишнього, вихаркнути слово – «простіть». Він уперто німував, роздуваючи груди, обриваючи дротики, трубочки апаратів, що наганяли кров і кисень, а довгим коридором, з цигаркою у гнилих зубах, заклавши руки за спину, походжав, ляпаючи нерухомим поглядом з кута в кут, полохаючи довкруж привидів і молодих асистенток, він, доктор Шмулєвич. Від нього несло прілим, вологим і заспокійливим; і той, хто знався на такому трудному предметі, як життя, бодай на відсоток більше від самого химородного Шмулєвича, окрім втіхи від отих падлючих запахів, нічого не отримував. Можна застерегти, що вільгість ота дратувала тих, хто наперекір усьому дотримувався святого правила про непомильність людського життя, аж до того, що засиджував зад на нічному горщику, а не біг помирати на барикади, вслухався в суремний погук самця до самиці, складаючи на віру як подих любові і весни, а не чогось такого, від чого носик його поморщився гидливо. Тож пропустимо… А Родик, якби зглянулася на нього природа, перелаштувала невдалу конструкцію, загнала вдруге до утроби матері, напевне б, повторив той шлях, який тільки-но завів його до шпиталю. І коли по літі, серед спраглої жагучої осені, повної незайманої печалі, спробував повернутися додому, вкінець загнаний голодом, утомою, розідраною свідомістю, десь на вінці шизофренічних марень, і рідня кинулася лизати заборонені, не видимі нікому рани, кладені на душу і тіло карбом, тавром невидимого, то несподівано вжахнула байдужістю і безколірністю своїх вчинків; безликість облич дорівнювала для нього військовому патрулю. Голоси, на які він так заворожено чекав, дорогою вслухаючись у найменше шарудіння, мріючи, що вигріється у них, – перетворилися на торохкотіння, ґвалт і шум азіатських базарів.

Він загорланив, ламаючи крик у недавно, тільки-но випнутому зрілістю борлаку; розчахнутою, склеєною нашвидкуруч лялькою закрутився по кімнатах, б'ючи кулаками в груди: «Одійди від мене, стара облізла сучко…» – матері. Ридання, сухі і поморщені, мов калюжі в чеканні першого снігу, безслізні, дикі, клалися низько, похоплені вітром, розвіяні провінційною втомою осені, рівно розвіювалися над нудьгуючими полями. Квадрати вікон – дивись, чиясь рука торсає фіранку. Ба, не в нас одних горе. Але, мушу вас запевнити, рідко хто в таких місцинах чув щось подібне. Проте пам'ять, непомильний людський кат, лишає за собою останнє слово, – лупаючи порожнечу широкими очима, трохи зарозкосими, він ловить наостанок скрушно похилену, вибілену старістю й невдачами голову батька: мовляв, така сопля, а за собою носить ціле пекло. Прозорість порятунку пробивається крізь маківку черепа. Родику невтямки, не навздогін було, що перебуває він якраз на порозі власного порятунку. Ні. Свідомості його судилося крок за кроком пройти безконечно втомливий шлях, до непотрібності бурхливий, щоб тільки тоді, аж тоді, а не зараз, щоб нарешті проковтнути тишу, сполохавши у гумовому передпокої чистилища золотого джмеля на упрілій від дихання асистенток до сизого шибці; щоб під радісний схлип санітарки, під лаконічний, короткий матюк п'яного хірурга побачити перед собою бовтанку очей доктора Шмулєвича, а відтак його заблуканий по коридорах голос: «Да, синок, на землі важко жити перших сто років…» – по цій миті, лету короткому, йому, вивільненому від запечених ілюзій, закричати б од радості, – але якщо там, на небі, проливається миром на нас справедливість, що ми тут творимо на землі, маленькі голопуцьки, голі діти, нікому не потрібні – батькам, дідам, сестрам? І коли його перетягували на каталку, щоб одвезти до палати, він жадібно, ненатло навіть зупинився на спині медсестри, – сонце нанизувало пилюгу на проміння, пробивало білий халат, рожевлячи шкіру, гнучись лозинами проміння по опуклостях, нерівностях. Цього треба позбутися, блимнуло в голові у Родика, – щоб чогось здобутися в житті, треба забути про любов до грошей, до жінки, до слави, що химера її злим демоном прогризає довбешку. Але він не набув тієї цільності, яка здобувається завдяки жінці або з нею. На добро чи на зло, – там час окреслить, опустить, але цілісність тримається на двох половинках яблука, розтятого Всевишнім. І Родика нудить – готовий вирватися душею в лет, навіки, у провалля невідомості, як, сполохавши зграйку привидів, що зачаїлася горобцями, біле крило ангела затулило весь світ від його очей. Прийде час, і він усе згадає, невидимий хтось поверне в самотині, коли прийде та мить самотини. Мені вона відома. Це тоді, коли хочеться перекусити сухожилля й вени на руках, але тебе так зморило від голоду, що ти чуєш тільки радість кришталевого лету над сонною, нерухомою, прибитою першими морозами землею, проводжаючи птахів, яскраві спалахи комет і зірок одним лишень поглядом,