Олесь Ульяненко - Вогненне око

свічками. Я діток, старшенька я, якраз перебралися з Ширми, спасібо начальнику, діточок згрібаю, а якась п'яна чи здурівша скотина ззаду примощується; кричу йому: памагі, дєтки пропадають. А вогонь стіною наступає, вікна бубухають. Нічого не видно. А що война? Война то голодуха, то смерть, і більше од своїх, ніж од чужих. Чого? А воювать треба уміть. Ото… – Орися вмовкла, закурила цигарку, розлила в склянки, випила: – До чого я веду, малий… Ну, не обіжайся. Ось до чого – бабу тобі треба пережить, перелюбить. Надіколониться і годок-другий пожить, та так, щоб аж тріщало на тобі все. Тоді багато чого ясно тобі стане у світі. Всьо равно жити з ними ти не будеш. Як і Броська, дума, як переспить з Нюркою, то всьо… Хе, у нього в мозгах рядочком червонці дзвенять царські…» – По слові «червонці» Броська Змановський вискочив із-за стійки, кинувся назад. Віталик поклав на лікті голову, схлипуючи, відійшов у каламутну бовтанку сну.

Ніч застала його в метро. Від утоми Віталій не міг поворушити ногою. Репродуктор вихаркував зупинку за зупинкою. Безтямно слухав: чи то його збила з пантелику балачка Орисі, чи він у чорнильній сині ночі враз побачив безодню людського блукання, – тож коли зору відкрилися чорні од кіптяви стіни, зірвані з петель двері, скалки слоїків позастрягали в стінах сусідських домів, – це не здивувало. Він зайшов до Саньки, спитав про Шмулєвича. Доктора не було. Він випив чашку молока. Упав на засаленого матраца, де завжди любився з Санькою Шмулєвич, і міцно проспав добу.

Наступні дні він відкисав у ванні. Санька чмакала губами: до чого б це? Тоді він попросив у неї чисте простирадло і подався на четвертий поверх.

Парфумний дух, незвичний навіть для мешканців цього дому підхопив його важко ще на другому поверсі. Він відчув на губах солодкий присмак, серце забилося в грудях частіше, небувале піднесення переводило його зі східців на східці, доки не зупинило перед дверима, звідки війнуло знайомим, нещодавно прочутим, побаченим в елітарному кварталі. Долаючи трем у ногах, підтримуючи простирадла, він натиснув кнопку дзвінка. Двері прочинилися – біла пухка рука з рівним оранжевим манікюром запросила досередини. Він став у передпокої, переминаючись з ноги на ногу, опустивши очі. Жінка легенько торкнула його за плече, і він відхитнувся, як хто вдарив, – вони пішли м'якими килимами, з кімнати в кімнату, де яскравими плямами горіли свічники, китайська порцеляна, картини в половину стіни. Віталій підвів голову, коли простягнута несвідомо його рука уткнулася в м'яку спину. Пані усміхалася одними вустами. Він побачив тріщину зморшки в куточку її ока. Захотілося прибрати, мов павутину. Жінка глянула на випрасувані штани, на збите в подобу зачіски волосся, на простирадла, що зсувалися, а потім упали на підлогу. Вона звелася навшпиньки і потягнула ніздрями повітря. Безтурботний усміх торкнувся обличчя. Вона відійшла до торшера, що блідаво розсипав світло; звичним порухом скинула халат, обличчям до стіни, і він побачив ніжну, прогнуту до середини, до крутих округлих сідниць, спину, повні ноги, затягнуті в білі вовняні панчохи; жінка повернулася боком, зачіска коротким крилом закрила обличчя; поставивши ногу на дзиґлика, повільно, посапуючи рожевими ніздрями, знімала панчоху: груди, з піднятими догори брунатними, мов шоколад, сосками підстрибували від уривчастого подиху. Зміями панчохи сповзли на рудий килим, сліпонувши наготою, широким лоном, м'яким обрисом усього тіла. Вона повернулася до нього лицем, відкрившись уся. Пальці, тонкі і пещені, дугами пролетіли перед зором; груди, з розтягнутими від збудження сосків нитками голубих артерій, випружилися, гаряче обдавши обличчя хмарками поту, змішаного з парфумами, – штани, так дбайливо випрані, випрасувані, вхоплені її рукою, злетіли до колін. У сусідній кімнаті затріщало, важко гепнуло на підлогу: мавпа, чухмарячи зелену, до золотого, шерсть, процибала на чотирьох, зачепилася лапою за каркаса, міцно угвинченого у стіну, втупилася, закинувши задні лапи за шию, засвітивши червоним задом, чорними намистинами очей на Віталія. Жінка повернула голову, хрипким, із перепадами, голосом звернулася: «Бобо, йди звідси, тут тобі нема чого робити!» Мавпа, котру звали Бобо, заверещала і завертіла головою.

Віталій підтягнув штани. «Почекай…» – сказала пані, попрямувала до Бобо, який миттю скочив на неї, обхопивши ногами. І вони зникли в кімнаті. Вона повернулася за якусь хвилину, бліда, нижня губа тремтіла. Вони сіли на ліжко. Сніг падав із дахів. Вона дивилася кудись поперед себе, нарешті лягла на спину і потягла до себе, ткнувши головою між ноги. Віталій запручався, наразі обм'як, вдихаючи прілоту, парфуми, кислий дух жіночої плоті. Він уже смакував втіху спустошення, шалено борсаючись у злиплих жіночих пестощах; проте відчув, як холоне його тіло, гумово провалюється, вивільнюється від тієї жаги, що мучила пахвину; і з ляком він у срібнім люстрі побачив шматок свого нерухомого тіла на змиленому, спітнілому тілі жінки, що закидала голову, б'ючи розкиданими косами по плечах, підлозі, тремтячи кожним м'язом, розкидаючи руками подушки, в дикому екстазі затуляючи од надмірного крику рота; він продовжував далі, більше скоряючись обов'язку, з жахом розуміючи, що в борделях було не більше любові, ніж тут, або, радше, це нічим не відрізнялося від публічного дому, – захрипівши в останніх судомах, більш надумано, він ліг на спину: в широкому вікні сипонули в небо чорним салютом. Він видихнув, за три рази. Повернув голову. Вона лежала, скляно втупивши очі в стелю. Підвелася і попрохала: «Подай, будь ласка, попільницю… Там, так…» – запалила, передаючи пачку Віталію. Несподівано вираз спустошеності після любощів змінився крижаним зляком: «Що то в тебе?» Віталій глянув на груди, куди вказував її палець, гмикнув: «Це талісман. Всього-на-всього… Чому тебе це так лякає?..» – «Не знаю… Повіриш чи ні, мені весь час, ну, майже щодня сниться оця штука, що на тобі… тільки носить її зовсім інший чоловік…» – заструменіло по спині Віталія. Сонце тріпнулося в очах і згасло – безмежний білий простір ліг перед ним: чоловік, гарний з лиця, підіймався східцями… Жінка перелякано закричала. Віталій почув своїм плечем її холодне, пружне, мов гума, тіло. Вона кричала, не перестаючи, як кричать жінки з віку в вік, зачувши невловимий холод смерті, що стинається скіском життя; вона збуджувалася, притягувала Віталія до себе й не переставала випихати з горлянки звуки. Цього разу в ньому стрепенулося, – він затулив їй рота поцілунком, знімаючи решту одягу.

Любов ця для нього перетворилася в скорому часі на маячню. Він, який не визнавав середини, слідкував за своєю пані по всіх закутах; видзвонював усі