Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

почала було вона, але враз якось зам'ялася. — Ну добре. А гроші на бензин у вас є?

— У Мустафи є, — за всіх відповіла Оленка.

— З цим проблем не буде, — пообіцяв я.

— Тоді в мене умова. «Квест» триває, і я з вами на зв'язку. Якщо ви вже вирішили, то чим швидше виїдете, тим краще…

— А Міха? — звернувся я одночасно і до Іри, і до Оленки. — І ще одна проблема — Мустафа. Він іноземець. А угода про безвізовий перетин кордону стосується лише громадян України…

— І Єгипту також, — подав голос Мустафа.

— Тоді залишається тато, розумієш, він мій начальник. — В душі я все ж сподівався, що Оленка одумається.

За Броварами, коли я повернув на Прилуки, Оленка з Мустафою на задньому сидінні якось зовсім притихли. Вона лягла на широкій задній сідушці, поклала голову йому на коліна і спала собі, як удома, а він куняв над нею, хилитався з боку на бік на вибоїнах, яких чим далі від Києва, то ставало більше. А ще до пізнього вечора нас супроводжувало світло теплиць.

Їх м'яке «денне» освітлення зазвичай зустрічало нас ще на під'їздах до сіл та містечок, а також оддалік траси вказувало на присутність людських помешкань. Інколи, коли ми близько проїздили, через скло освітлених ізсередини теплиць проглядалися навіть зелені листочки і грона червоних помідорів, і це навіювало обжитість і затишок. А в чорному небі — червоні вогники вітряків. На кожному вітрякові їх по два, і коли вже стемніло, вони почали нагадувати очі невидимих велетнів, що підморгували нам, коли їх заступали також невидимі у темряві стовпи.

Але невдовзі, мов за командою, теплиці погасли, залишилися лише червоні очі вітряків. Була вже ніч, коли я поставив улюблений диск, і під тихі балканські романси ми поминули Прилуки. У Недригайлові романси змінив ще дольодовиковий український джаз у виконанні львівського «Шоколаду» ще у першому складі з Даною Вінницькою. У Недригайлові після композиції «Несе Галя воду» я взяв наліво на Терни.

— Через Терни до зірок! — сказав сам до себе, слідкуючи за супутниковим навігатором і пам'ятаючи ту дорогу, якою колись ми їздили з Міхою і я так само казав про ці Терни.

Час від часу на зв'язок виходила Ірина, запитувала, де ми вже, й цікавилася, як там діти? Коли черговий раз у навушнику почувся її голос, «Шоколад» уже змінили зовсім доісторичні «Бітли».

— Та спи вже, все о'кей! Знаєш, добре, що ми поїхали. Коли буде іще така нагода?..

— Як вони там?

— Сплять. Усе добре…

— А що там у тебе? Чую єлло соф марін?.. Ти не міняєшся…

— Та куди вже мені?

— Добре, що ти є, Коломбо! Добре, що діти з тобою, сподіваюся, завтра ти їх посадиш на Одесу. Вибач за мороку, звичайно…

— Та що вже там.

— Ти не гніваєшся?

— Та ні, ну що ти!

— Я не хочу, щоб Міха до певного часу бачив Мустафу, розумієш. Це буде для нього шоком…

— А ти думаєш, це у неї ще минеться? — запитав, звичайно, як із кілочка.

Іра не відповіла.

— Дивися краще на дорогу, Миколо, — сказала вона згодом.

Напевне, все ж не треба було так уже лізти не в свої справи, картав я себе від Недригайлова майже до самого кордону. Але ж коли б ми ще ось так поговорили? Таки добре, що діти вирвали мене із Києва, нехай навіть у такий спосіб.

За Білопіллям почало світати. Прокинулася спершу Оленка, а потім і Мустафа. Ми якраз проїздили мостом через якусь річку, і вона попросила зупинити. Вони з Мустафою сходили до річки, я також вийшов. Місцевість ставала все пустельнішою, жодного деревця, то тут, то там гляціали, у кількох місцях вони виростали одразу посеред дороги, і ми тряслися об'їздом. Правда, через густий холодний туман, що накривав усе навколо, важко було щось розгледіти далі ніж за сто метрів. Ні машин, ні людей, ні теплиць, ні вітряків. Лише придорожні знаки з назвами населених пунктів…

— Нам ще далеко? — поцікавилася Оленка, коли вони вийшли з Мустафою з туману, звідкись з–під мосту.

— Уже ні, — відповів я.

Сохани, Голишівське… Я й не зчувся, як перетнули кордон. Жодного прикордонника ми так і не зустріли. Ні нашого, ні московітського. А коли приїздили з Міхою, то вони ще були. Правда, дорога стала гіршою…

— Дураки і дороги — це не тільки наша біда, — нагадав я щось із давнього фольклору, але Оленка не зрозуміла мене, а Мустафа — тим більше.

Пос. Теткино, Коровяковка, Карыж… — лише з російських назв на вказівниках можна було здогадатися, що ми на чужій території. Вже зовсім розвиднілося. Деінде біля шосе траплялися якісь розвалюхи без ознак життя і якась моторошна порожнеча довкруж, суворий одноманітний арктичний ландшафт.

— Дивіться, зараз почнеться, — сказав я.

Але виявилося, що до того мого «почнеться» було ще їхати і їхати, кілометрів із п'ятнадцять, якщо не більше, аж поки дорогу нам перегородив велетенський, як десятиповерховий будинок, гляціал. Він виріс тут уже після нашого з Міхою приїзду.

— От де для Петруні була б робота! — мимохіть вирвалося у мене.

— Яка робота? — запитала Оленка.

— Все, далі дороги нема, — сказав я замість відповіді.

— Нічого собі! Ого! — Оленка нахилилася мені до плеча. — А де ж Льодовик?..

— Ну, а це що? — кивнув я на гляціала.

— Та ні, це ж якась брила.

— Виходь, — сказав я і сам виліз із «Хаммера».

Відчувши під підошвами хрусткий