Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

Кловського узвозу я його, звичайно, взяв. Таку комаху гріх було не взяти, і ми таки приїхали першими, а коли мала побігла до «Глобуса», той кретинюра порівнявся із нами й почав кричати, що я створив аварійну ситуацію.

— Та пішов ти в дупу, — кажу, — дебіл! Як не вмієш їздити, то продай своє корито і ходи пішки!..

Виявилося, що я вгадав щодо «Глобуса». Майже всі вгадали. Хоча якесь бідосячко аж на Полтаву рвонуло по Бориспільській трасі… Та серед перших, як не дивно, до «Глобуса» приїхали наші юні месники на «Славуті».

Зате друге завдання, що висвітилося на «айподі»: «Перекуємо мечі на плуги!» — багатьох ввело в оману. Але я чомусь одразу подумав, що це, либонь, те місце, де колись стояв совєцький танк на Брест–Литовському проспекті. Оленка цього разу уже не сперечалася. Може, на зло мені, а може — мамі, вона вмостилася на коліна Мустафі, й вони там собі цілувалися на задньому сидінні. Іра на зв'язку також підтримала мою ідею, хоча більшість рвонула на колишній завод Арсенал до гармати, а дехто — взагалі невідомо куди.

На довгій прямій Брест–Литовського я піддав газу, ми за якихось десять хвилин пролетіли Зоопарк і величезного двоголового гляціала, що виріс з–під землі на місці колишнього Будинку культури «Більшовик». Біля колишнього «Більшовика» ми обігнали і «Славуту» із «Молодою силою». З–під капота «Славути» димілося, а довкруг метушилися наші юннати…

— Привіт, партизани! — ще гукнув я їм у відчинену шибу.

Відтак до місця, де колись стояв танк, ми знову примчали першими. Замість танка, якого зняли ще під час нейтронного шантажу, коли очищали місто від символів тоталітаризму та совєцької окупації, як це називалося офіційно, якісь дотепники ще кілька років тому поставили пластмасову пальму. Правда, не таку велику, як у Варшаві, що стояла там ще до Льодовика, але все ж дуже симпатичну, розфарбовану червоно–жовто–синім…

Біля підніжжя пальми чорною фарбою було виведено код і номер. Усе знову виявилося надто просто, хоч організатори й обіцяли поступові ускладнення.

— Бачиш, Мустафа, і у нас пальми ростуть, — сказав я.

— Коломбо, це вже занадто! — стукнула мене кулачком у плече Оленка. — Не хами!

— Та я і де думав…

— Ну, що там у вас? — запитала з навушника Іра.

— У нас — код і номер, — відповів я і продиктував їй цифри.

— «Труба», — сказала у відповідь Іра.

— Що? — не зрозумів я її.

— Підземний перехід на майдані — «Труба», — повторила вона.

— «Труба», — слідом за нею повторив і я. — Виходить, тепер назад, на майдан…

Поки ми з Ірою міркували, як швидше туди доїхати, Оленка вискочила з машини, підбігла до пальми й балончиком із аерозолем запшикала останню цифру.

— Стій, що ти робиш?! — гукнув я їй через опущене скло.

Але вона продовжувала пшикати, поки цифра не перетворилася на чорну пляму.

— Що там у вас? — запитала з навушника Іра.

— Оленка запшикала з балончика цифру, — сухо доповів я у відповідь.

— Вона що, сказилася?

— Я не сказилася, сама ти… — огризнулася Оленка.

Але далі я не слухав. Коли я почув у слухавці Ірин вереск у відповідь на Оленчине пащекування, то демонстративно скинув навушник. Проте у дзеркало я побачив, як Оленка зробила те ж саме. Справді, малa ще та штучка. На «Kyiv Quest» можна було ставити хреста. Адже в організаторів, напевне ж, на всіх етапах були відеокамери і добре ще, коли нас просто знімуть із змагань. А то ще можуть і виставити якийсь штраф. Будь моя воля, я б просто надавав по сраці. Хоча малій, як на мене, просто подобається всіх дратувати, і той білозубий хлопчина у неї, можливо, просто для прикриття, аби насолити мамі, татові, а за компанію ще й мені, хоч я там і зовсім ні до чого.

— Коломбо, а поїхали подивимося на Льодовик! — раптом, мовби між іншим, кинула Оленка. — Він же від Києва не так і далеко…

— А це що, також входить у «Квест»?.. — удав я, ніби не розумію, про що вона.

— Не хвилюйся, я з татуськом залагоджу.

— Але ж це в іншій країні! — Я все ще намагався бути розважливим.

— Ну, але ж кордону там не існує, він лише на папері, скільки туди їхати?.. Годину–дві?..

— Годин п'ять–шість, як мінімум…

— Ну, Коломбочку, на фіга нам той «Квест», подумай! А тут така нагода. Та й Мустафа хоче побачити.

— Він що, по телевізору не бачив?

— Так то ж по телевізору! Коломбочку, я буду дуже чемною, от побачиш. Мусік, правда, ти хочеш побачити Льодовик? — стукала вона кулачком то мене у плече, то його.

Що довше вона скиглила, тим більше мені самому її ідея подобалася. А чом би й ні? Бо коли ж іще нагода трапиться… Мені й самому кортіло ще раз побачити зблизька те диво. Лише одного разу ми їздили з Міхою дивитися, але тоді несподівано налетіла хурделиця, і ми так нічого й не побачили… Але чи зрозуміє нас Іра? Та й Міха? Навряд чи йому сподобається наш вояж.

— Ну добре, запитай маму, — сказав я і знову начепив навушник. — І тата також.

Оленка довго і вперто вмовляла Іру і на риторичне: «А як же "Квест"?» — відповідала:

— А ми організуємо свій «Квест», правда, Коломбо?

— Ви могли б перемогти.

— Ми й так переможемо…

— Миколо, заспокой її. — В Іри був утомлений голос, але я мовчав. — Сам бачиш, ці діти льодовикового періоду… —