Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

десяти годин тупого тваринного сну без сновидінь нарешті розплющив очі. Тільки-но побачивши свою дружину, він одразу ж потяг її до ліжка.

— Тільки не зараз… Прошу тебе… Давно вже час на роботу, тобі ще треба вмитися, поголитись, поснідати… — благала Тіна.

Але марно. Коли Тібор почав стягати з неї одяг, вона пручалась, та він з такою силою ляснув її по сідницях, що жінка мало не впала.

Вона розплакалась і втекла з дому, а Тібор голосно зареготав. Потім він натяг чорний светр на голе тіло, а зверху кожушок. Допомагаючи собі обома руками, проковтнув сніданок і непоспіхом вийшов на мороз.

Після евакуації мешканців нижніх поверхів, ТСЗ, звичайно, значно зменшив і кількість автобусів, тож на зупинці юрмився натовп, чоловік п’ятдесят, і коли нарешті прийшов автобус, почалося змагання. Тібор Трнка, працюючи ліктями, кулаками й колінами, продирався до пневматичних дверей, поки вдерся досередини, щосили впираючись руками. І тепер він майже лежав на своїх сусідах.

У вихололих гаражах ПЧХП переступали з ноги на ногу водії, вони стояли невеликими групками, палили, щоб зігрітись (куріння, звичайно, було заборонено, але керівництво дивилося на це крізь пальці, маючи важливіші клопоти). ТСЗ зменшив і кількість автотранспорту на підприємстві, тому водій Трнка сів за кермо тільки перед обідом. Відвіз генерального директора до обласного національного комітету. Поїздка тривала якихось десять хвилин.

З наростаючою агресивністю Тібор їхав півпорожніми вулицями, тиснув то на газ, то на гальма, безцеремонно заїжджаючи колесами на тротуар. Генеральний директор був просто вражений — що це раптом скоїлося з його завжди стриманим водієм?.. Але, заклопотаний своїми думками, він забув про цю коротку поїздку й енергійно попрямував до будинку національного комітету.

Здається, я застряг тут години на чотири, подумав Тібор і загорнувся у кожух, удихаючи гаряче повітря, що виходило з решітки опалення. Все одно замерзнеш, як цуцик. А де тіло має брати ввесь час калорії?! Тібор притяг до себе десятилітрову каністру й заходився великими ковтками пити теплу воду. Треба було перед цією ідіотською поїздкою заправитись. Він знову напився. Матиму принаймні чим зайнятись. Директор зараз попиває каву, наминає бутерброди й тістечка. Однак від теплої води людині стає напрочуд добре… у всьому тілі… І надурнячка.

З лінивою насолодою Тібор висмоктав ще літр води, занурився в глибоке м’яке сидіння й, зіпершись підборіддям на величезну буру пухлину на ключиці, миттю впав у байдужий спокій ситого звіра.

Таким чином, він безболісно змарнував чотири години, відвіз генерального назад, а потім, устромивши руки в кишені кожуха, вийшов з прохідної на вулицю. Тіна вже чекає на мене вдома, думав він, але нехай тільки спробує пручатись… Вона хотіла, щоправда, поїхати спочатку до Томашека в гори. Я таки теж давно не бачив хлопця… але в горах надто холодно, сильний крижаний вітер. Колись іншим разом. А Тіна від мене не втече. Вона ж однаково моя.

Блукаючи містом, Тібор Трнка випив у трьох шинках три склянки чаю з ромом, два гроги й ще встиг заглянути до магазину шкіргалантереї на Ритіржській вулиці. Мія Робова саме продавала шкіряні рукавиці. Побачивши Тібора, вона забрала в покупця рукавицю, натягла її собі на руку, а другою ніжно провела по тій тьмяній нап’ятій шкірі. Тібор посміхнувся до неї. Ця Мія — мов дика кішка, тільки-но зачинить магазин, ми подамося до неї й гарно натішимось.

Павла Роганова щиро зраділа, побачивши в своєму відділі драматургії перших відвідувачів — трьох студентів, які звернулися до неї:

— Порадьте нам, будь ласка, для нашого самодіяльного театру якусь п’єсу. Щось веселе, справді комічне!

Павла старанно водила їх між стелажами, знайомила з Арістофаном, Шекспіром, Мольєром. Та тільки-но попрощалася з ними, надававши їм цілу сумку літератури, як з’явилися інші відвідувачі — дві ентузіастки аж з Моста.

— Нам потрібна п’єса з багатьма жіночими ролями. А чоловічих може й зовсім не бути, або якась там — для одного худорлявого хлопця.

— Хіба в Мості забракло хлопців? — посміхнулася Павла.

— Та їх вистачає, але всі вони тепер стали гнідими.

— Обов’язково знайдемо п’єсу, щоб вам сподобалася! Хоча їх і не густо… Жінки самі по собі нездатні нажартувати на велику комедію.

До обіду Павла обслужила дев’ятьох відвідувачів. Це тільки першого дня після вимушеної перерви! Павла любила театр, любила людей, вони були їй потрібні. Незадовго перед п’ятою завітав драматург оперного театру, й Павла ще довго сиділа з ним навіть після закриття бібліотеки.

— Ви не повинні забувати співаків Дураса й Скалніка, ваших товаришів, що загинули в сутичці з мазутом, — тихо мовила Павла на прощання. — Добре було б помістити у фойє бодай дошку з їхніми іменами.

— Неодмінно помістимо! — пообіцяв драматург, поцілувавши їй руку.

Морозяного вечора Павла поспішала додому. На вулицях було повно людей, вітрини сяяли вогнями. За день вона натомилась, але хотілося поділитись своїми враженнями. Несподівано Міхал заступив їй дорогу до кухні:

— Не ходи туди, мамо!

— Що сталося?

— Нічого особливого… Тато поїв усі продукти з шафи і перетворився на звіра.

— Ти неперевершений брехун, мені до тебе далеко, бо мої побрехеньки часом бувають кращими за правду… А до того ж приємнішими! — глузувала по телефону зі свого коханця Еди Рогана Леона Бімоньова, розминаючи пальцем буру пухлину на руці.

Тілиста Карла Сладічкова заздрісно прислухалася до розмови, наминаючи цукерки. 31 грудня, перед самим обідом, коли лікарі вже пішли, пацієнтки, що виписалися, принесли Леоні й Карлі три коробки цукерок. Свої цукерки з горіхами Карла давно з’їла, а тепер узялася за спільну коробку цукерок з лікером.

— … ти ж знаєш, я тебе хочу… Що ти кажеш?.. Ну, й тварюка ти, Едо… Ну, годі… Добре, сьогодні ввечері вип’ємо! — завершила Леона телефонну розмову.

— Я тобі дивуюся, чому ти так упадаєш за тим старим бабієм, у тебе ж удома гарний