Леонід Михайлович Тендюк - Альбатрос — блукач морів

черепах було заборонено, тому щоразу на Акіо чатувала небезпека; бракувало харчів, води, допікали шторми… Та ось через кілька років на острові збудували метеорологічну станцію. Сім’я Акіо, як і раніше, бідувала. І за незначну платню Акіо погодився лишитися на Тромлені, взявши з собою двох синів. Хлопці помагали метеорологам, а він, старий, був за куховара.

На такому відлюдному суходолі, де ні продуктів, ні води, а зв’язок з материком підтримується через випадкові шхуни, жити не легко. Щоб вижити, доводиться весь час думати про кусок хліба, про кожен ковток води, перемагати розгнівану стихію.

І вони, мальгаші, жили, працювали, відводили небезпеку від сотень і тисяч кораблів.

Загублений в океані острів-маяк не поривав зв’язку з великою землею, слугуючи людям. Але зв’язок був односторонній. Бо стежачи за ураганами, остров’яни рятували інших, а самі ні від кого не ждали допомоги. Хто ж бо їм міг допомогти, коли лютувала стихія?

Про наближення циклону людей тепер попереджають мудрі прилади, та й без них мальгаші по десятках прикмет здавна знали, коли сподіватися бурі… Подує легковій, бриз чи пасатний вітер, що приносить прохолоду, а потім раптом настає нестерпна спека, і довкола залягав тиша — мертве безгоміння, від якого стає моторошно й тривожно; непорушне повітря, важке й прозоре, мов розплавлене скло, насичене випарами. Та природа ніби кепкує над людиною і, готуючи їй смертний вирок, не шкодує барв для підступної омани: перед сходом і заходом сонця хмари забарвлює у вогненно-червоне, а з високих пір’їстих хмар плете казкової краси вінки. Море в пітьмі палає, охоплене дивовижною пожежею; безстрашні блукачі — альбатроси тривожно припадають до хвиль, ніби шукають у них порятунку…

Коли все це побачиш, так і знай: незабаром буде ураган.

Але той, від якого загинув Акіо, налетів несподівано. І не восени чи взимку, як то буває завжди, а в середині літа. На острові не лишилося живої душі. Загинуло чимало й на Маврикії та Реюньйоні.

І досі нічого не відомо про останні хвилини життя Акіо, його синів та кількох метеорологів, що були на Тромлені. Велетенська хвиля ринула з півночі й затопила низинний суходіл, розтрощила метеорологічну станцію.

Коли 976 замовкла, не відповідаючи на голос материка, всі зрозуміли: і там сталося лихо. А через кілька днів, відвідавши Тромлен, пересвідчились у цьому на власні очі. По острову виблискували озерця води, що лишилась після урагану. Голий, спустошений острів… — кінчив розповідь Каро. І по хвилі мовчання додав: — Я замінив батька на цьому острові. Я, наймолодший з родини Акіо.

У північно-східній частині Тромлену, куди ми забрели, мабуть, ніхто ще не бував: берег незайманий, пустельний, всіяний дивовижної краси черепашками. Одні завбільшки з кулак, інші — зовсім мініатюрні, як горошини, розсипані на вологому піску. Ті, що вгорі, за лінією прибою, були вибілені сонцем і схожі на звичайні камінці. Де океан щоразу набігав на пісок, черепашки не втратили ще принадності, виблискували різнобарвно, мов сонячні цятки. Така зваба! На Цейлоні за одну черепашку-каурі доводилося платити по дві рупії, на Сейшелах — трохи менше, а тут збирай скільки завгодно.

У мене вже повен картуз. Я нанижу їх на нитку, вийде гарне намисто. Комусь подарую або ні, залишу собі, щоб нагадувало мені острів в океані, оцей берег, цей день, коли я був молодий і щасливий…

Ми йшли на схід, де гніздяться велетенські черепахи. Валунів поменшало, чагарників не стрічали теж, а піщані, розкинуті довкола дюни зверху ніби хто стесав, утворивши широке, нахилене до води плато. За кілька кроків од берега височіла схожа на невелику домну циліндрична споруда. Вона складалася з двох чанів, з’єднаних між собою трубою-змійовиком, під одним тліли дрова. Каро поворушив жар — і вогонь у печі спалахнув, а в чан, що стояв осторонь, закапала вода. З допомогою цього пристрою остров’яни морську воду перегонили на прісну. Природних криниць на Тромлені немає, і воду доводиться добувати штучно або збирати дощову… От і нам, зайшлим подорожанам, втамувала вона спрагу, ця несмачна, але мокра водиця.

Ще з півмилі, запевнив остров’янин, і він покаже черепах. Але йти ставало дедалі важче: зібрані каурі відтягували кишені, повно їх було і за пазухою. А на березі були кращі й кращі черепашки — як їх не взяти! Бачу, Петраченко раз по раз нахиляється, бігаючи з місця на місце. Потім зупинився, пригорщами сипле черепашки собі за сорочку.

— Що там? — запитую.

— Золоте дно, — каже хлопець і раптом: — А-а-ай!!

Петраченко горланить, рве на собі сорочку. За мить на ньому висіло саме лахміття. Стоїть оторопілий.

— Яка муха тебе вкусила?

— Не муха, брате, — каже, — а краб.

Ось воно що! Серед черепашок, що їх набрав Петраченко, були й такі, в яких поселилися раки-пустельники. Підступні створіння! Прикинувшсь неживими, рачки, коли все вгомониться, наполовину висуваються із свого перламутрового будиночка і боляче щипаються.

Після заходу на Мальдівські острови в рундуку моєї каюти, який хлопці охрестили піратським сундуком, чого тільки не було! Я поскладав туди всі свої знахідки: висушені морські зірки, іскристо білі корали і, звичайно, найрізноманітніші черепашки. Вони й не давали мені спати. Тільки-но заплющу очі, як між перебірками починає щось шарудіти. Увімкну світло — знову тиша. Так тривало кілька ночей. Та якось уранці мені стало зрозуміло що й до чого. Прокинувся я від різкого болю — мене щось щипало. А коли відкинув ковдру, побачив: до моєї постелі з відчиненого рундука залізло кілька злодійкуватих крабів.

З тих пір я обминаю їх десятою дорогою! Петраченко зрозумів це лише тепер.

Від води в глиб острова вели якісь сліди. Здавалося, тут щойно пройшли гусеничні трактори, залишивши на піску довгі смуги з численними зазублинами. Цих чудернацьких доріжок було з десяток, і починалися вони всі в одній точці — на пологому, захлюпаному прибоєм березі. Далі розходилися, окресливши лобату випуклість острова, як лінії меридіанів креслять поверхню глобуса.

Каро пояснив, що то сліди черепах, вони ведуть до гнізд.

І ми прискорили ходу.

Про черепах я знав чимало найхимерніших оповідей, вичитаних з книг натуралістів чи письменників-мандрівників. Запам’яталася казка про