Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

— Наздожене! Невже наздожене?.. Ех, як би То хотів цього! — вигукнув запально юнак, мало не підскочивши з радості. — То так хотів би мати чотириногого друга!..

— То хоче мати чотириногого друга так само, як Е хотів мати за друга Вогонь! — сказав Е.

— Але ж Вогонь не може ходити, — заперечив То.

— Вогонь може і ходити, і стрибати, і літати! — впевнено промовив Е.

— Однак Вогонь не має ні очей, ні лап, ні голови, — ще гарячіше заперечив То.

— Зате Вогонь має крила! — майже вигукнув Е.

— Чому ж Вогонь, — запитав здивований То, — не полетів геть, коли його чаки вбивали довбнями?..

Е спершу не знав, що відповісти, а тому мовчав. І справді, чому Вогонь, маючи крила, не полетів геть? А відповісти треба було будь-що. Е мусив захистити Вогонь, виправдати його загибель. Та раптом на думку юнакові спали леви, тигри, тури, мамонти… Ті вже швидше загинуть на місці поєдинку, аніж кинуться рятуватися втечею.

— Могутні звіри або перемагають ворога, або гинуть, але ніколи не тікають, — сказав Е.

— Так і Вогонь? — нібито запитав чи просто доказав за друга То.

— Так і Вогонь! — ствердив Е. — Вогонь не тікатиме від чаків, коли від нього самого тікають великі звірі і крилаті птахи. Тікали б також і дерева, коли б мали ноги…

Юнаки спускалися все нижче і нижче, але ніде не чути було дзюркоту струмка. Вирішили перепочити. Сіли на камені на самому дні міжгір'я. Обабіч похмуро бовваніли гори, гублячи вершини у темному мороці. Ніч усе нижче спускалася на дно міжгір'я і здавалося, що разом з темрявою на плечі юнаків налягали важкі громаддя гір. То часто кидав погляд у темряву, дослухався — чи не помітить раптом на схилі чорну пляму Кудланя, чи не почує скрадання його лап. Але собака не з'являвся. Даремно То шпурляв на схил недогризені кістки. Бажані звуки хрускоту не долинали.

Перепочинок і з'їдений шмат м'яса частково повернули Е сили, проте юнак добре знав, що для важкої дороги цього не досить. Це знав і То, а тому вмовляв друга не йти далі, а чекати його тут, у міжгір'ї. Однак Е не погоджувався, він уперто відповідав:

— Е піде далі! Е чекатиме То на вершині!..

Е хотів очікувати друга якнайближче від стійбища чаків. На вершині було значно безпечніше, ніж біля підніжжя гір, де могли сновигати хижі звірі.

Уже зовсім смеркло, коли друзі рушили далі. Е намагався не виявляти своєї втоми і слабкості, проте інколи спотикався. Тоді То зупинявся, давав змогу другові перепочити. Проте Е відчував, що кожному наступному крокові віддає чи не останні зусилля. Нарешті він спинився і, пересилюючи важкий і частий подих, промовив:

— Далі Е не може йти… Далі То піде один…

Але, на свій великий подив, замість згоди Е почув жваве заперечення:

— Е перепочине трохи і мусить іти далі.

— Коли Е йтиме далі, він не встоїть на ковзкому камені… То не встигне підхопити — Е покотиться у прірву ї на цей раз розіб'ється.

— Е мусить устояти, — заперечив уперто друг. — Там, угорі, дзюркотить вода.

— Дзюркотить? — раптом ожив Е і прислухався, але нічого не почув. — Е нічого не чує…

— Е нічого не чує, бо його вуха заглушає стукіт серця, частий подих. Вода дзюркотить зовсім близько…

— Гаразд, Е дійде до води. Вода повинна повернути сили…

— Вода поверне сили.

— А чи не помиляється То? — засумнівався Е. — Може, той дзюркіт лише вчувається другові?

— То не помиляється… То чує плюскіт води об камінь, відчуває холод тієї води у своєму роті!

— Тоді будемо йти!

Коли Е почув дзюрчання джерела, він навіть розкрив рота, в якому пекло і судомило від спраги. У темряві нібито роїлися краплини, білі й пекучі, юнак лише дивувався, чому вони пролітають мимо. Та ось і насправді хльоснула по розпаленій щоці щедра краплина — від неї здригнулося намучене тіло. Юнаки поклали ноші на камінь. На превелику радість Е, джерело било прямо з гранітної стіни. Тонка цівка холодної води вихоплювалася з висоти людського зросту і з плюскотом падала на підніжний камінь. Од нього жваво відскакували краплини, билися об ноги.

Е підставив під струмінь обличчя і швидкими жадібними ковтками почав пити. Вода заповнювала рот, проскакувала вздовж горлянки, наповнювала шлунок. Від непомірної насолоди Е заплющив очі. Він забув про все на світі — слухав тільки плюскіт води, відчував, як холоднеча виповнювала його усього, проникаючи у кожну шпарину тіла, до коренів волосся на голові. Врешті юнак схаменувся, відхилив обличчя від струменя — поряд стояв То і чекав своєї черги.

— Ё не хоче випити всієї води, — сказав він посвіжілим голосом.

— Тепер хай Е наслухає, — застеріг То.

Ці слова нагадали Е, що до цього гірського водопою спрага може пригнати будь-якого звіра. Е швидко взяв до рук довбню. У довколишній темряві лише найближчі обриси кам'яних брил проступали темними плямами. На небі не було видно жодної зірки. Зір Е шугав по пониззях тих обрисів — юнак знав, що саме там, у темноті, можуть зненацька блиснути пекучі вогники очей хижих чотириногих. Лише десь у глибині, за страхітливими урвищами і стрімчаками, у млистих западинах і долинах наперебій подавали свої розшалілі голоси хижаки, неначебто хизуючись один перед одним нестримною люттю, жадібністю і вічно дикою, ненаситною вдачею. Один звір не бачив іншого, проте добре чув, і тому намагався нагнати жаху на супротивця.

Нарешті і То відірвався від холодного струменя води, бадьоро випростався і з великим задоволенням повторив слова Е:

— То теж не хоче випити всієї води!

— Тоді Е доп'є.

І знову Е підставив обличчя під струмінь. На цей раз пив недовго. Вода більше не приносила тілу полегкості, а, навпаки, робила його важчим і холоднішим.

Напившись досхочу, хлопці відійшли від