Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

брусок до бруска покладено у банківські сейфи, і коли настане час, як каже Гуго, жовтий метал знову переллється у маршові роти.

Експрес прогримів високим мостом над Дунаєм, майнули за вікном готичні шпилі Інгольштадта, і раптом перед очима зелено заясніли залиті сонцем передгір'я Франконського Альбу. Хорст дивився у вікно, думки його оберталися навколо справ фірми, і він розумів, що віднині інакше бути не може — тепер це його світ, його життя. Хоч усе ніби складалося добре, однак чомусь наповзала на серце неясна тривога і точила його, неначе хробак. Не подобалась Хорстові занадто вже міцна дружба Гуго фон Глевіца з генералом Керком. Між ними щось було такого, про що вони воліли не говорити вголос. З того часу, як шеф Сі-ай-сі став володарем пакета акцій фірми «ХАМАГ» і увійшов до складу Спостережної ради, його неначе підмінили. Поводиться так, ніби ніколи не знав Хорста Торнау. Все з Гуго, все через нього. А той що день, то більше забирає до рук владу. І виникає таке враження, що фірмою керує не він, генеральний директор Хорст Торнау, а американська розвідка, яку хтось наче підпорядкував інтересам концерну братів Стінесів. Та, власне, проти цього він і не заперечує, американський дядечко повинен знати, куди пливуть із рахунку гроші. Одне бісить. Ті двоє поводяться так, ніби він, Хорст Торнау, який зрошує поле діяльності фірми власними грошима, їм зовсім непотрібен. Вони спокійно обійшлися б без нього, коли б не треба було підписувати чеки на фінансування.

Думки ті дошкульно пекли самолюбство, але він намагався не давати їм волі. Розумів, що Гуго як організатор справи має перед ним певні переваги. Він енергійний, діловий, легко заводить і з розумом використовує потрібні знайомства. В ділових колах уже завоював певний авторитет. Мабуть, тому і генерал Керк виявляє більшу прихильність до директора-розпорядника. Але ні, між ними є якась таємна домовленість, а можливо, угода про спільні дії, спрямовані проти нього, Хорста Торнау. Треба довідатись, на чому вони зійшлися, що їх пов'язує. Зробити це було б неважко, якби у нього був свій чоловік біля Гуго. Однак усе складається навпаки. Гуго перетягнув у штат фірми чи не всіх своїх колег, з якими працював під керівництвом Хільдебрандта, й вони доносять йому про кожен крок генерального директора. Поки що якоїсь біди від тих «заходів» Гуго для справ фірми не було. Проте, можливо, для неї було б корисніше за ті самі гроші тримати справжніх спеціалістів; а не опричників та фіскалів. Та ну їх до біса, всіх до одного! Геть з голови дурні думки, геть передчуття! Якихось видимих підстав для тривоги нема, і не варто труїти собі душу в цей чудовий сонячний ранок.

Колеса глухо вистукували свої ритми. Їм вторили затиснуті в нікельовані гнізда пляшки напоїв «Сельтервасер» і «Кока-кола». З того шуму виникала якась весела мелодія. Хорст дослухався і навіть почав потихеньку наспівувати. Ні, що не кажіть, а доля не така вже й байдужа до них, особливо останнім часом. Нудно, безцільно текло життя, і на тобі: з'являється, як з неба падає, Гуго. Все міняється, набирає нового змісту, експресії, й вони стають не схожими на самих себе. Ніби іншими очима бачиться все навкруги… Цікаво, чи всі вони відчувають те саме, що й він? Чи, може, світ заяснів у його очах, коли вони відкрились для справжнього кохання?

Він поглянув на Юті закоханими очима. Йому здалося, що вона ворухнулась. Нахилився і припав до її руки вустами. Зітхнула, але не прокинулась. Тоді він поцілував її в маленьке, прикрите золотавим волоссям вушко. Вона стрепенулася.

— Хорсті?!

А очі, мов озера. В них ще плаває синій туманець сну. Він палко цілує їх.

— Хорсті…

— Я кохаю тебе, Юті! Кохаю давно!

— Я теж… — зізнається вона. Але…

— Ніяких «але»! Ти єдина жінка на цім світі, яка зробила мене щасливим! Юті, кохана… Я благословляю ту мить, коли ти торкнулася мого серця. Я буду дякувати тобі, скільки житиму, і на смертнім одрі промовлятиму твоє ім'я з вдячністю… Щоб і там, на тому високому небі, знали, кому дякувати за моє щастя!

— Любий мій… Славний, добрий Хорсті… — Вона плакала й цілувала його, тремтячими пальцями пестила волосся. — Я змучилась… Я не могла собі дозволити навіть думати… А ти… Ти мій, Хорсті! Мій…

— Тепер ми будемо разом, завжди… До останнього подиху…

— Невже це щастя? Невже ми щасливі, Хорсті? Я не можу повірити… Я так багато хотіла сказати тобі, добирала найчистіших слів, щоб сказати тобі про моє кохання, але зараз вони всі кудись поділися… — Сльози не давали їй говорити. Він, як міг, втішав її.

— Не плач, не треба, Юті… Давай радіти, сміятися…

— Я буду, любий, буду… А зараз дай мені поплакати. Хай вийде з серця біль, адже роками тут лежав камінь… Господи, ти добрий і всесильний… Допоможи нашому щастю! Благаю тебе, допоможи! — нестримні ридання вирвались у неї з грудей. — Допоможи, гос-по-ди!

Тієї ж миті в дверях клацнув ключ, і вони рвучко відчинилися. На порозі стояв розгублений чоловік, костюм якого розпирали м'язи, як кавуни мішок.

— Що сталося?! Хто вам дозволив?! — Хорст скочив з місця, затуляючи собою заплакану Юту.

— Вибачте… — вкрай збентежився молодик. — Мені здалося, що хтось тут кликав на поміч…

— Тут усе гаразд… Ідіть!

Коли за охоронцем зачинилися двері й Хорст повернувся до Юти, вона сміялася плачучи. Виповнені слізьми очі іскрилися таким заразливим сміхом, що він і собі розсміявся. Потім упав перед нею на коліна й сказав:

— Тепер Гуго нас довго чекатиме.

— Чому?

— Ми їдемо у весільну подорож!

— Куди, Хорсті?

— На острів… Ти не забула, як він називається, твій острів в Океанії?

— Хальмадера-Грос…

Розділ п'ятий