Володимир Миколайович Владко - Чудесний генератор

обережно підняла гачок, на якому висіла телефонна трубка… опустила його і знов підняла, в той же час стежачи за пацюком, що готувався до другого стрибка.

«Отак… піднімати й опускати гачок… на станції побачуть, що трапилось щось дивне… мовляв, викликають станцію, а не говорять… сигнал за сигналом…»

Ці думки уривчасто проходили в мозку Раї. Але ось пацюк знов присів. Очі його дивилися на Раю з люттю.

І знов повторилося те ж саме. Блискавичний стрибок, швидкий рух рефлектора, дикий зойк обпаленої тварини, що так само впала знов на підлогу… Рая ледве трималася на ногах, вона тремтіла всім тілом. Але майже мимоволі, як машина, вона продовжувала піднімати й опускати паличкою гачок телефонного апарата.

Перший пацюк уже не пручався. Він лежав на підлозі, безпорадно тіпаючи лапами. Кров лилася з його ран. Але й кішка була важко поранена. Вона сиділа на підлозі, зализуючи рани, поглядаючи на другого пацюка. Напасти на нього вона була вже неспроможна.

«Невже не звернуть уваги?.. Невже не помітять цих сигналів?..»

Пацюк готувався знов стрибнути. Потвора ніяк не могла здогадатися просто підлізти вниз, під стіл генератора, де проміння вже не дістало б її. Новий стрибок, новий зойк… Рая відчувала, що вона ось-ось знепритомніє. Пацюк упав близько від генератора, він лежав на відстані двох метрів від Раї. Що робити? Де шукати порятунку?..

Раї здалося, що вона чує сморід від огидної потвори. Голова пішла обертом, все закрутилося навколо Раї, вона насилу втрималася на стільці, держачись за ручки. Пацюк знов плазував.

— Ні… я не можу більше…

Беззвучно Рая відпустила ручки й нахилила голову. Паличка впала з її рук… хай буде, що буде!

Вона почула, як тихо стукотять лапи пацюка. Страховище плазувало до неї… зараз… зараз… воно кинеться до неї.

І з тремтінням Рая почула новий незрозумілий шум. Чийсь вигук:

— Так!.. Вогонь!..

Гучний постріл… ще… Рая примусила себе розплющити очі. При дверях стояв Олесь. Він тримав рушницю і з її дула ще піднімався голубий димок. Пацюк тіпався на підлозі, перекинувшись на спину. Хтось узяв Раю за руки. Вона щасливо усміхнулася. Все попливло в її очах, загойдалося, переплуталося. Вона встигла ще сказати:

— А я думала, що… вже… не встигнете… думала…

Не закінчивши фрази Рая відкинулася назад. Її підхопили руки Роми. За ним стояв Олесь. Обидва були бліді. З антени генератора все ще зривалися й тріщали сухі, фіалкові іскри.

Рая лежала непритомна, на руках товаришів.

11. ВИСНОВКИ ДАНИЛА ЯКОВИЧА

— Якби таке приснилося — я не повірила б, — сказала Ганна Андрієві Антоновичу.

Той лише покрутив головою: дійсно, усе це набирало зовсім неймовірного характеру. Старий Андрій Антонович багато чого бачив на своєму віку. Більше того, чудесна подія з його волоссям нібито мусіла зробити його остаточно прихильником наукових досягнень. І все-таки, — на його обличчі застигло здивування, — не менше від того, що про нього свідчив вираз обличчя Ганни.

Та й було з чого здивуватися. Обоє вони стояли біля корівника, — там Ганна бувала до того десятки разів, жодного разу не залишаючись довше, ніж намагала її справа. Андрій Антонович прийшов сюди вдруге. Проте — бував же він до того по корівниках?.. Що ж саме трапилось тепер?

Ось вибігла схвильована Тетяна Гаврилівна. На її обличчі був одчай. Вона сплеснула руками:

— Просто не знаю, що його й робити, Ганно, — сказала вона поквапно, — прибуває й прибуває. І коли спиниться — невідомо.

— А що каже Рома? — спитала Ганна.

— Він і сам розгубився. Каже «це чортове проміння надто потужне»… Каже: «таке воно ак… акти..» Не вимовлю ніяк цього слова.

— Активне? — здогадалася Ганна.

— Ага, ага. Ак… активне. Воно саме. Ну що мені робити?.. І посуду вільного вже немає.

— Хай у бочки зливають, — подав репліку Андрій Антонович.

— Та доведеться, мабуть, — і Тетяна Гаврилівна побігла далі, коливаючи на ходу своє кремезне, широке тіло.

Андрій Антонович почухав ніс:

— М-да, — сказав він задумливо, — це, значить, ціла притичина. Ну, пішли, може воно поменшало…

— Гей, побережись! — пролунав коло них вигук.

Двоє робітників везли на повозці кілька великих бідонів.

— Що, ллє? — спитала в них Ганна.

Вони не відповіли. Один з них тільки махнув рукою — не питай, мовляв.

Дивне видовище у корівнику могло вразити будь-кого. Одна за одною, по своїх станках, стояли великі корови. Ні, вони не тільки здавалися великими, вони таки дуже зросли за ці дні. Просвічування дійсно пішло їм на користь. Але не в тому була справа. Коло кожної корови сиділа доярка — і не було серед них жодної, що не працювала б. Хоча, з другого боку, це навряд чи можна було назвати справжньою доярською працею.

Ганна добре бачила, як доярка, що була в неї найближчою, лише встигала доторкатися пальцями до дійки — і відразу ж з дійок пирскала цівка густого молока. Доярка робила не більше десятка дотиків — і дійниця була вже наповнена до країв, молоко стікало на землю. Тоді доярка кричала:

— Дійницю!.. Дійницю!

До неї підбігав робітник з порожньою дійницею, замінював, біг убік, зливав молоко з дійниці до бідона — і стрімголов летів туди, звідки доносилося нове одчайдушне:

— Дійницю!.. Дійницю!

А корови повільно жували сіно, час від часу повертаючи. голови назад і здивовано, незрозуміло поглядаючи туди, де з їх дійок витікали ріки молока. Корови поглядали назад розумними своїми очима, мов пересвідчуючись, що хтось стежить за цим молочним вибухом, — і відверталися знов до ясел. Що вони могли зробити ще? Адже не в їх волі було це виливання.

Вздовж ясел промчав захеканий Олесь. Він кричав:

— Води!.. Води давайте пити досхочу… Хай п’ють,