Сергій Ухачевський - Чужа гра

— Коли він повинен «виїхати»?

— Через два тижні.

— Він має сісти в поїзд, але відразу вийти іншими дверима.

— Але моя репутація!..

— Головне, щоб вона не постраждала в наших очах.

— Наживу собі ще одного ворога.

— А ти з ним узгодь — я знаю про вашу останню зустріч.

Поклавши слухавку, Валентин озирнувся. Хрещатик повнився холодним гомоном люду, що кудись поспішав. У вітринах з’явилися традиційні ялинки і Санта Клауси, що витіснили Дідів Морозів. Свято. У його дитинстві ніколи не було Нового року. Може колись, коли був зовсім маленьким… Але того не пам’ятав. У пам’яті осіли циганські будні на холоді з простягнутою рукою, коли інші діти йдуть додому святкувати… Батька пам’ятав мало. Чи живий іще? Коли б не бабуся, зараз би кочував з табором… А, може, і зайняв би місце діда?

Проте не почував себе циганом. Ненавидів народ, що принижував його, тому робив усе, щоб у Чорнополі цигани не з’являлися і не нагадували про дитинство.

… Потім дитяча колонія. Він випадково опинився на одному етапі з Астаф’євими, домовилися, що будуть триматися разом. Старші покидьки, що сиділи тут давно, вирішили влаштувати їм прописку — перевірку новачків на готовність до життя за ґратами. Нові друзі стали спина до спини і в осатанілій бійці з використанням табуреток загнали в глухий кут борзоту і оголосили, що тепер у колонії нові «королі».

Перший Новий рік на зоні… Замість торта — білий хліб зі згущеним молоком, замість шампанського — водний розчин зубної пасти, замість наркотиків — клей… Замість дівчини — юний пєтух.

Не любив цього свята. Саме перед Новим роком вийшов на волю. Закінчувався 1987-й. Йому шістнадцять. У кишені — п’ятсот рублів, які зібрали з колонії Астаф’єви, і потертий костюм з чужого плеча. Квартира бабусі відійшла державі, він — бомж. Повертатися до циган не хотів. Святкував на вокзалі. Менти ганяли як собаку.

Став у нагоді номер телефону місцевого авторитета, що дав в інтернаті знайомий. Валентин опинився в потрібному місці у потрібний час. Цим авторитетом був дядько Сліпого… На той час Станіслав проходив у нього «школу молодого бійця» і готувався до вступу у київський інфіз. Тоді Сліпий не носив окулярів. Зір втратив згодом, потрапивши в автомобільну аварію, влаштовану конкурентами.

Валентин простував Хрещатиком, байдуже оглядаючи святкову красу вулиці. Почувався самотнім. Чужі міста гнітили. В чужих містах завжди холодно. І ліхтарі чужих міст світять непривітно.

Зайшов у кафе, замовив каву — помиї помиями. Вловив себе на тому, що Чорнопіль у нього почав асоціюватися з рідним містом. Запалив. Треба на щось зважуватися. Погоджуватися на гру, що пропонує Сєнцов з Нарочицьким, переходити на бік Сліпого, чи залишитися в команді Анджея. Хоча тепер, коли Андрій сидить, почав більше почуватися чужаком поряд з Ангелом та Князем…

Перспективи — невизначені. З одного боку — Нагірна з нафтою та можливостями, з іншого — Князь назвав його партнером, пообіцяв частину в горілчаному бізнесі. Такі слова на вітер не кидають. А Сліпий радить не помилитися у виборі…

На порозі кафе з’явилася дівчина, ніби знайома. Так і є — Оленка, дружка на весіллі Андрія. Її усі називали не Лєна, не Олена, а Оленка. Дівчина замерзла і закоцюблими руками намагалася розкрити гаманець. Замовила чай і тістечко. Валентин чомусь зрадів їй.

— Оленко! — покликав.

Та озирнулася, впізнала, привітно кивнула, підійшла.

— Радий зустріти тебе в цьому Вавилоні, — галантно підсунув стільця. — Ти розквітла у столиці….

Говорив українською, бо на весіллі під час танцю докоряла, що не може вивчити рідну мову.

— Ты умеешь сказать приятное девушке, — відповіла з посмішкою. — А я уже успела отвыкнуть, что можно встретить в городе знакомую рожу, это не Чорнополь!

Валентин теж перейшов на вітчизняний варіант російської мови:

— Чем занимаешься?

— Помнишь, раньше в «Перці» рисовали американского доходягу с плакатом: «Ищу работу»? Этим и занимаюсь.

Коротко розповіла про поганих подруг Ірину і Інну.

— Без копейки осталась, — зітхнула. — Завтра ехать домой, а я-а-а… Не знаю, возвращаться в Чорнополь, или искать работу…

— Хочешь выпить?

— Хочу, аж муркочу, — настрій ні к чорту.

Валентин помітив, що дівчина справді погарнішала, одягнута була у модні речі, тендітні пальчики доглянуті.

Замовив мартіні, коньяк, вечерю.

— Как тебе здесь? — запитав.

— Одиноко. Пока была на работе — нормально, а теперь схожу с ума. Откровенно говоря, возвращаться не хочется… подруги, соседи только будут рады моей неудаче.

У неї приємний тембр голосу, лукавий погляд сірих очей, пухкенькі вуста. Напевне, їх солодко цілувати.

— Попытаюсь тебе помочь, — враз вирішив Валентин. — Сегодня же; завтра должен выезжать в Чорнополь…

Валентин набрав номер телефону:

— Стас, надо перебазарить… Тебе заказали оркестр.

Сліпий призначив зустріч у їдальні Будинку офіцерів.

Валентин відімкнув зв’язок і сумно глянув на Оленку:

— Жребий брошен. Встретимся в девять часов… Где?

— Заїжджай до мене на Комарова, знаєш, де це?..

Невдовзі Кіря був на Печерську і розповів про розмову в сауні.

— И чë делать будем? — запитав Сліпий.

— Я должен сделать своє дело.

— В пр-рынципе мне надоели эти игры. Допустим, буду знать, что обстреляют мою машину, одену бронежилет… А где гарантии, что твои ворошиловские стрелки случайно не сделают мне лишнюю дырку.

— Потому-то я здесь.

— Кто будет исполнителем?

— Думал, Астафьевы, но они по части дырок спецы. Найму двоих торпед и левых оруженосцев. Серьезных людей не будет.

— Предупредишь меня, я сдам этих «санчо