Сергій Ухачевський - Чужа гра

Можна вбити двох зайців: запросити їх, а там взяти кілька канапок, пляшку горілки… Хутко зателефонував товаришам.

Юрченко працював неподалік і не забарився. Нещодавно відкрив медичний центр з кількома кабінетами, але це не принесло прибутків, тільки клопіт. Люди масово не поспішали лікуватися, ще й стоматолог запивав по три тижні. Штурхани долі сприймав стійко, плануючи відкрити ще й юридичне підприємство.

Зібралися в «Зустрічі». Вечірній був під мухою, сидів з Котом — було б дивом його тут не застати. На підлозі поряд стояв заповітний «дипломат» Мирослава.

Сашко розповідав про своє монументальне полотно, стверджуючи, що отримав пропозицію з Лувру з проханням продати картину. Кіт баранячими очима дивився на співпляшника і рефлекторно покивував.

— Наєсь, со я їм сказав? — натхненно оповідав. — Соб вони сьпоцятку побудували пряму трасу Чорнопіль — Париз і проїхали по ній голим задом по репаній досці! Со таке Лувр? Ні красоти, ні таланту. У нас в Цьорнополі — оцє худознікі, а піса-а-атєлі-і-і! Пєсня — нє люді. Да-а-а… Один Завада цього стоїть. Хамєнхуєй — сцєнок по сравнєнію, понімаєс?

— Ага, — кивнув Кіт, — Завада, назвав твої малюнки маячнею білої гарячки.

— Он правільно замєтіл! Він отліцнєйсий музик. Я оформляв книгу під зміст, процитавси від короцьки до короцьки його проізвідєнія — «генітально»! Так сказав би нас шановний юрист-ґінєколог Юрценко, которий нєзамєдліл появіцца!

Підійшли друзі. Сашко закликав офіціанта і замовив кожному салат та канапку.

— А шо, ми би навіть келішка не випили? — Роман подивився на стіл, сервірований горнятками з-під кави, блюдцями з недопалками та горілчаними корками.

— Тіхо, таварісць, — Сашко добув з-під крісла пляшку.

Кіт тремтячими руками розлив. Товариші весело дзенькнули чарками. Запили. Запалили. Шлапак крекнув:

— Люксусово, пацани, — шо ми так збираємося, шо колєґуємо, шо є за цим столом порядок, а нє?

Матроскін знову налив:

— За це треба випити, — це було останнє, що спромігся сьогодні вимовити. Далі в його лексиці домінували му-подібні сполучники.

Ініціативу розмови перебрав Роман:

— Приходив до мене Володя Манас, такий, як пес кудлатий. Казав, що запросили його працювати до Львова в якусь газету. А я кажу: ти хлопець модний, а нє? То йди. А він каже: пожич п’ятсот долярів на обустройство. Коли б я мав такі гроші, давно би ся женив! А він каже, шо я жлоб… Та таки жлоб. Маю колєґів, яким я краще поставлю сто грамів, ми з ними файно посидимо, вип’ємо, ніж би я давав Цуцунькові.

Після десятої чарки розмова перейшла у вимір, коли збоку здається, начебто балачки ведуть несповна розуму. Хоча за столом панувало абсолютне порозуміння. Вечірній повів розповідь про нових персонажів монументального полотна:

—… Запєцятлю насого всємірноізвєстного в мєстних масстабах пана Юрцєнка. Він буде ізобразон в рєалістічєскіх тонах раздвоєной ліцностью, котора символізірує совокуплєніє правосудія с гєнікологієй. В одной рукє буде тримати кримінально-процєсуатєльний кодекс, в другой — зенскій предмет гордості, сцьо його годує, в формі рога ізобілія. З нього будуть сипатися пляски з горілкою, а такоз фалірєскіє сімволи ковбас, да-а-а…

Надійшов Віталій. Минулого дня прогуляв гроші, тому був не в настрої. На носі Новий рік, а в кишенях гуляє вітер. Сподівався, що Кіт дасть премію чи аванс, але той вгепав гроші в ремонт. Власне — відмивав зароблене на книгах Завади, підписавши договір з бригадою свого тестя. Хоч це ремонтом можна назвати умовно. Дівчата цілий місяць після обідів майстрів з двома-трьома пляшками змушені були щодня мити підлогу, вимітати недопалки і працювати над книгами Завади.

— О-о! — радісно підвівся назустріч приятелю Роман і розцілував Віталія. — Знаєш, коли приходити. А ми все випили. Може ще би вмазали яку пляшку? Сходиш до магазину?

— Після вчорашнього залишився без копійки, — зітхнув Віталій.

— А хто тут гроші має? — з-під окулярів глянув Роман. — Вчора мав, а сьогодні нє? Га-га-га! Так не має бути!

— Маю п'ятдесят копійок, — несподівано озвався Кіт.

— То ми зараз скинемося, — вирішив Шлапак.

Біджьо, що готувався заспівати «Єстедей», кинув у котел п’ятірку і витяг з портфеля копчену рибину:

— Сьогодні ти додому не потрапиш, — проспівав до неї басом, — Єстеде-е-ей, он май трабел сімс соу фар е ве-е-ей…

— То вже йдіть, — пожартував Роман, — бачите, хлоп завиває: «їсти дай, їсти дай», а шо за жеровиско без фляшки, а нє?

Юрченко підморгнув до Віталія і викликався піти теж. На вулиці поскаржився на Романа:

— Я йому зробив діло, о-о, а він мені поставив сто грам і пончик. Водить своїх курвів, щоб я лікував за свої гроші, о-о, а він поляну не може накрити, поставити одну-другу-третю пляшку, о-о! А за рекламу в своєму бойовому листку дере втридорога.

— Я його три дні водив по ресторанах, поки мав гроші, — погодився Віталій. — А він навіть сто грам не хоче поставити!

— Козел, — вирішив Юрченко.

— Так, — погодився Віталій. — Заваді книжки робить, а мені…

Зайшли до магазину, взяли пляшку і автоматично завернули до відділу «на розлив». Узяли два по сто.

— Ці друзья заколупали, — скаржився Юрченко, — коли з ними не підеш — влітаєш у копійку. Вечірній пропився, дзвонить — принеси у ресторан п'ятдесят баксів, бо немає чим розрахуватися. А коли сидиш без копійки, ніхто задурно ста грам не наллє.

— Точно. Кіт п'є тільки на халяву. І хоче, щоб йому виставляли: за те, що видав зарплату, за кінець робочого тижня… Я вчора все спустив — на Новий рік без копійки…

«Провінційна інтелігенція пропивала останні мізки», — через якийсь час, лежачи в лікарні після видалення жовчного міхура, напише Віталій у своєму романі «Проміскуїтет». Це будуть останні слова, написані ним.

27

Після розмови в сауні Валентин зателефонував до Сєнцова: