Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

— Миколо, кажи правду! — кип’ятилася Галина Тарасівна.

— Я й кажу правду, — огризнувся Гуфі. — Мене мій сувенір більше цікавить. Оці дві злодійки його у мене вкрали, коли я музику слухав.

— Брешеш ти! — раптом озвалася Іра, яка несподівано для самої себе заговорила у директорському кабінеті, хоча нічого подібного раніше з нею не бувало. — Інга цю річ сама купила і мені показувала в автобусі! А Микола Інгу ненавидить, про це всі знають! Він їй навіть диск з матюками передав!..

— Який диск? — не зрозумів директор.

— Комп’ютерний! — Іра ледь стримувалася від крику.

— З диском розберемося пізніше. Інго, ти можеш показати нам той загадковий предмет, що наробив стільки галасу? — лагідно попросив Микола Григорович. — Аби ми хоч знали, що воно таке?

— Не бачу в цьому жодної потреби. Я ж не прошу вас показувати сувеніри, які ви купили у Німеччині торік, — затялася Інга. — І взагалі, я більше не маю бажання вислуховувати безпідставні звинувачення.

— Ви тільки погляньте, яка нахаба! Дисципліни жодної!.. — Коли Галина Тарасівна починала говорити, зупинити її могло хіба що стихійне лихо більшої потужності, аніж вона сама.

— Я можу підтвердити, що сувенір, схожий на скляну стрілу, до автобуса принесла Інга Осмоловська! — перекрикуючи гамір, повідомив Артем Денисович.

— То це стріла? — здивовано звів брови Микола Григорович. — Знову стріла?..

— Що значить «знову стріла»? — Галина Тарасівна розгубилася, бо не розуміла, що має на увазі директор.

— Тижнів зо два тому я вже мав нагоду розбирати історію зі стрілою і луком, — директор важко опустився у крісло і підняв руку, закликаючи до тиші. — Наша Марія Іванівна поскаржилася, що Інга вистрілила у неї з саморобного лука, але ніхто тієї стріли не бачив. Звідси я роблю простий і логічний висновок: стріли немає.

— Але ж онде вчитель каже, що бачив стрілу, коли вони в Карпати їздили, — не могла нічого второпати Галина Тарасівна.

— Але ж Артем Денисович бачив її в Інги, а не у вашого Миколи, — мовив Микола Григорович з таким виразом обличчя, що Гуфіній мамці стало незручно. — Гадаю, що на цьому ми можемо завершити нашу зустріч. Ви, Галино Тарасівно, поговоріть зі своїм сином, може, він щось приховує.

— Нічого я не приховую! — півником вистрибнув Гуфі.

— А де поділися п’ятдесят гривень, які я тобі на дорогу давала? — Галина Тарасівна несподівано контратакувала власного сина. Напад був таким навальним і раптовим, що Гуфі на мить знітився і розгубився.

— Про тридцять гривень я вам можу сказати, — весело усміхнувся Артем Денисович. — Мені хлопці з Яремчого розповіли, як Микола їм по червінцю заплатив, щоб вони до наших дівчат чіплялися.

Галині Тарасівні вперше за весь час відібрало мову. Вона так зиркнула на свого сина, що інший на його місці згорів би за одну секунду, лишивши по собі купку попелу. Однак Гуфі витримав нищівний погляд, бо Космотуменів суперагент десь там усередині не дрімав.

З директорського кабінету Інга та Іра поверталися переможницями, яким уже не страшні були жодні контрольні та самостійні, що їх так багато буває наприкінці навчального року.

Микола Григорович розібрався з диском того ж таки дня. Переглядав він його разом з Гуфіною мамцею, яка червоніла й біліла, охала й стогнала, а коли вийшла з кабінету, то могла б неабияк перелякати навіть найсміливіших сміливців. Що було того вечора з Гуфі, історія замовчує.

Цього дня з села приїхав Інжин дідусь, тож переповнена враженнями онука цілу годину переповідала йому події останнього шкільного тижня. Про польоти і спілкування з істотами, які решті людям здавалися б казковими, Інга, звісно ж, промовчала.

— Я Галину добре знаю, — усміхнувся дідусь у сиві вуса. — Її батьки колись по сусідству з нами в селі хату мали. Бачила б ти, що вона в садку виробляла. Отака гілочка тонесенька, як твій палець, а та ненза сидить на ній і гойдається. Що вже на неї кричали і в хаті зачиняли, а вона, бісеня таке, горищем вилізе і далі давай по деревах скакати.

— Видно, енергії від народження Бог забагато дав, — і собі посміхнулася бабуся.

— Краще б вона ту енергію не на лайки, а на свого синочка невихованого спрямувала, а то росте одоробло… Ото комусь радість буде, — скрушно похитав головою дідусь.

— Бачили б ви, як вона завелася, коли Артем Денисович розповів про Миколчині витрати в Карпатах, — весело мовила Інга. — Я думала, що директора блискавкою вдарить.

— Та хлопець тому такий, що вона його змалечку била, як Сидорову козу.

— Правда, — підтвердила бабуся. — Вона йому памороки прибила.

— Справді? — перепитала вражена Інга, якій на мить стало шкода свого ворога.

— Співчувати йому не треба. Якщо у цьому світі когось б’ють, то він це заробив. — Дідусів присуд був жорстким.

— Ти, діду, тут неправий, — сказала бабуся. — Як же не співчувати, коли людині погано?

— Ага, на таких м’якотілих всі і їздять, — не здавався дідусь.

— Та не бійтеся ви за моє виховання, — засміялася Інга, чудово розуміючи причину незгоди.

— Легко сказати: «Не бійтеся». А от прилетять твої тато і мама з Ліберії, то вони за голову візьмуться.

— Головне, щоб їм першою на дорозі Марія Іванівна не трапилася. А то й справді можуть знепритомніти! — реготала Інга, від чого серйозні обличчя бабусі й дідуся теж освітила усмішка.

Увечері Інга довго не могла заснути, знову і знову прокручуючи події бурхливого дня. Вона згадувала сон, що наснився минулої ночі. Отримана уві сні інформація була якоюсь аж надто дивною.

Щоразу перед Інгою відкривалися якісь нові й нові частини величезного казкового світу, що існує поряд зі світом звичним, у якому живуть усі люди, навіть не підозрюючи, що диво зовсім поруч. Інга в загальних рисах уже розуміла будову цього казкового світу, але деякі питання ще залишалися нез’ясованими. Хоча білі