Олександр Романович Бєляєв - Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля

— Коли б я знав, — вигукнув Іхтіандр, згадавши про свої підводні скарби.

— Про що?

— Ні, так… Розповідайте, Ольсене.

— Усе вже було підготовано до втечі.

— А я… Як же так? Пробачте… Виходить, вона мала намір покинути і мене?

— Усе це почалося, коли ви ще не були знайомі. А потім, наскільки я знаю, вона хотіла попередити вас. Можливо, й запропонувати вам їхати разом з нею. Нарешті, вона могла написати вам з дороги, коли б їй не вдалося поговорити з вами про втечу.

— Але чому з вами, а не зі мною? З вами радилася, з вами збиралася їхати!

— Я з нею знайомий понад рік, а вас…

— Кажіть, кажіть, не звертайте уваги на мої слова.

— Ну, так ось. Усе було підготовлено, — розповідав Ольсен. — Але тут ви кинулись у воду на очах Гуттієре, а Зуріта випадково зустрів Гуттієре разом з вами. Рано-вранці, перед тим як іти на завод, я зайшов до Гуттієре. Я не раз робив це й раніше. Бальтазар неначебто ставився до мене прихильно. Можливо, він побоювався моїх кулаків, а може, дивився на мене як на другого жениха на випадок, якби Зуріті надокучила впертість Гуттієре. Принаймні Бальтазар не заважав нам і тільки просив не навертатися разом на очі Зуріті. Звичайно, старий індіанець не підозрював про наші плани. Цього ранку я хотів сповістити Гуттієре, що купив квитки на пароплав і що вона повинна підготуватися на десяту годину вечора. Мене зустрів Бальтазар, він був схвильований. «Гуттієре немає вдома. І її… взагалі немає вдома, — сказав мені Бальтазар. — Півгодини тому до будинку під’їхав Зуріта в новенькому, блискучому автомобілі. От як! — вигукнув Бальтазар. — Автомобіль — рідкість на нашій вулиці, особливо якщо автомобіль під’їжджає просто до твого дому. Я і Гуттієре вибігли на вулицю. Зуріта вже стояв на землі біля розчинених дверцят автомобіля і запропонував Гуттієре довезти її до базару і назад. Він знав, що Гуттієре в цей час ходить на базар. Гуттієре подивилася на блискучу машину. Самі розумієте, яка то спокуса для молодої дівчини. Але Гуттієре хитра і недовірлива. Вона ввічливо відмовилася. Чи бачили ви таких упертих дівчат! — з гнівом вигукнув Бальтазар та й зареготав. — Однак Зуріта не розгубився. «Я бачу, ви соромитесь, — сказав він, — тоді дозвольте, я допоможу вам». Схопив її, посадив в автомобіль, Гуттієре встигла тільки крикнути: «Батьку!» — їх і сліду нема.

Я думаю, вони більше не повернуться. Повіз її до себе Зуріта», — закінчив свою розповідь Бальтазар, і було видно, що він дуже задоволений тим, що сталося.

«У вас на очах вкрали дочку, і ви так спокійно, навіть радісно розповідаєте про це!» — обурено сказав я Бальтазарові.

«А чого мені турбуватися? — здивувався Бальтазар. — Коли б це був хтось інший, тоді інша справа, а Зуріту я давно знаю. Вже коли він, скнара, на автомобіль грошей не пошкодував, то, значить, Гуттієре йому дуже подобається. Повіз — так ожениться. А їй — наука: не будь упертою. Багаті люди на дорозі не валяються. Плакати їй нема за чим. У Зуріти є гасієнда «Долорес» недалеко від міста Парани. Там живе його мати. Туди, напевне, і повіз він мою Гуттієре».

— І ви не побили Бальтазара? — спитав Іхтіандр.

— Послухати вас, то я тільки те й повинен робити, що битися, — відповів Ольсен. — Правду кажучи, спочатку я хотів відлупцювати Бальтазара Але потім подумав, що тільки зіпсую справу. Я гадав, що не все ще втрачено… Не розповідатиму вам про подробиці. Як я вже казав, мені пощастило побачитися з Гуттієре.

— В гасіенді «Доіорес»?

— Атож.

— І ви не вбили цього негідника Зуріту і не визволили Гуттієре?

— Знову бити, та ще й вбивати. Хто б міг подумати, що ви такий кровожерливий?

— Я не кровожерливий, — з сльозами на очах вигукнув Іхтіандр. — Але ж це обурливо!

Ольсенові стало шкода Іхтіандра.

— Ви маєте рацію, Іхтіандре, — сказав Ольсен. — Зуріта і Бальтазар — негідні люди, вони заслуговують на гнів і презирство. їх варто було б побити. Але життя складніше, ніж ви, мабуть, уявляєте собі. Гуттієре сама відмовилась тікати від Зуріти.

— Сама? — не повірив Іхтіандр.

— Так, сама.

— Чому?

— По-перше, вона певна, що ви покінчили з собою — втопилися через неї. Ваша смерть гнітить її. Вона, бідолашна, мабуть, дуже любила вас. «Тепер моє життя закінчене, Ольсене, — сказала вона мені. — Тепер мені нічого не треба. Я байдужа до всього. Я не стямилася, коли священик, якого запросив Зуріта, обвінчав нас. «Ніщо не робиться без волі божої, — так сказав священик, надіваючи мені на палець обручку. — А те, що з’єднав бог, людина хай не розлучає». Я буду нещасна із Зурітою, але боюся накликати на себе гнів божий і тому не покину його».

— Але ж усе це дурниці! Який бог? Батько каже, що бог — це