Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

так, — відповів батько. — Але хто він такий? І чому результати прийшли до нас?

— І що там? — навіть і не почула батькових запитань Анна.

— Його прийняли… Чуєш? Алло… Анно? Ти чуєш мене? — сказав татів голос у трубці, від чого світ навколо дівчини мало не поїхав з-під ніг.

— Це чудово! Тату, я тобі вдома все розкажу! Скоро буду! Дякую! — радісно говорила Анна.

Того вечора відбулись дві прекрасні розмови. Одна: хлопця з дівчиною, яка зізнавалась у тому, що допомогла йому вступити в літню школу поезії. Друга: батька з донькою, яка чи не вперше за тривалий час ділилася пригодами свого життя.

І в кінці кожної відбулись теплі обійми: хлопця, який був вдячний своїй дівчині, що підштовхує його до мети, і тата, який ледь стримував сльози, коли його дівчинка щиро і сором’язливо зізнавалась йому, що зустріла першу любов. Він зрозумів, що йому не варто боятися — між ними прекрасні стосунки.

Шостий крок назустріч вітру: «Встигати за життям»

— Вже прокинувся? — говорила Анна з трубки Бенедиктового телефону.

— Прокинувся, — відповів хлопець.

— Боїшся?

— І боюсь, і радію, — признався хлопець. — Ще досі не вірю, що серед ста п’ятдесяти претендентів вони обрали мене.

— Вони обрали твої вірші, — мовила Анна. — Бо вони хороші, прості і щирі. Це прекрасна поезія. Не бійся нічого, чуєш?

— Добре… зустрінемось після цього?

— Обов’язково.

Хлопець відклав телефон і продовжив дивитись на розкидані по столі зошити. Він обирав, який із них візьме з собою на перші уроки в школу поезії. Кожен з них для нього був однаково важливим, бо кожний рядочок, кожне слово записане в ньому, Бенедикт колись проживав.

Поклавши потріпаний записник з першими своїми віршами в рюкзак, хлопець вийшов з кімнати, відчуваючи, що за дверима на нього чекає прекрасний день.

У коридорі, як завжди, стояв Ярон, та сьогодні Бенедикт не мав ні часу, ні бажання з ним спілкуватися. Хлопець привітався і просто його оминув, та відразу почув:

— Сьогодні.

— Перепрошую?

— Сьогодні вона прийде, — повторив Ярон.

Хлопець тільки знизав плечима.

— Гарно вам поспілкуватися… Я зараз поспішаю, але надіюсь, коли повернусь у пансіонат, вона ще тут буде і я теж зможу з нею поспілкуватись.

Сидячи у невеликій аудиторії разом з іншими учасниками Літньої школи і чекаючи наставника, який буде їх вчити, Бенедикт прозрівав. Усі ці підлітки були такі, як і він. Дивні, з глибокими поглядами, з якоюсь жалістю в очах. Усі вони були яскраві особистості: хто з дредами, хто в різнокольорових кедах, хто в дивному кашкеті. Бенедикт, зі своїм синім волоссям, серед них не вирізнявся.

Усі вони мали такі ж таланти, як Бенедикт, — напевно через це були чимсь схожі. Хлопця найбільше дивувало те, що вперше за своє життя він перебував серед таких, як він.

Він усе життя вважав себе білою вороною, а зараз розумів, як дивовижно помилявся.

— Двадцять людей зі ста п’ятдесяти! І ми одні з них! Ти можеш у це повірити? — тішилась якась дівчина своїй подрузі — сиділи перед Бенедиктом.

Він не міг повірити. Він шалено пишався тим, що зараз тут. Його гріла думка, що хтось, хто вирішував, хто попаде в цю школу, прочитав його вірші та вирішив, що він теж гідний бути серед двадцяти найкращих. Ця думка шалено підбадьорювала Бенедикта. Окриляла.

Десь у глибинах душі це було ще однією причиною втекти з дому. Жити моментами і творити хороші вірші. А він отримав навіть більше — його вірші тепер можуть бути почутими. Ця школа йому допоможе — він у цьому не сумнівався, — бо вже допомогла всім серцем вірити у свій талант.

Шепіт учнів припинився, коли в клас, тримаючи в руці якісь нотатки, зайшла жінка років тридцяти. Вона мала світле волосся, зв’язане в хвіст, і якесь до болю знайоме обличчя.

— Доброго дня, студенти, — промовила вона виразним говором. — Мене звати Рута Кулакова, і я буду вашим керівником на наступні кілька тижнів.

Аудиторією рознісся здивований шепіт. Всі знали, хто це, та не розуміли, чому саме її обрали наставником молодих письменників і поетів, бо жінка славилася тільки своїм голосом.

— Знаю, дехто з вас не розуміє, чому ця панянка прийшла сюди, а не кудись у школу молодих співаків, — ніби прочитавши думки присутніх, промовила Рута. По правді, вона й сама не до кінця розуміла. Було помітно, що вона ніколи не мала досвіду вчителя. Очі її бігали, а голос трішечки тремтів. — Але хочу вас переконати у тому, що в мене величезний досвід — всі пісні, які ви коли-небудь чули в моєму виконанні, були написані тільки мною. Кожне слово, словосполучення, рядок чи літера — їх усі написала я, виносивши їх у своєму серці, так само як це робите ви. Отож кому, як не мені, розуміти, що таке бути молодим творчим підлітком? Коли ти соромишся показати свою творчість близьким; коли ти сам сумніваєшся у красі написаного; коли ти боїшся, що суспільство не зрозуміє тебе. Я надіюсь, що ми з вами зможемо подолати ці страхи разом. Я навчу вас того, що допомагало мені. Як добирати слова, як експериментувати зі стилем писання, як римувати те, що, здається, не римується.