Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

стіл проходила стареча жіночка-бібліотекар і грізно йому зашипіла. Вона й так не була рада, що сюди приперлось двоє синьоволосих тинейджерів, щоб порушувати її порядки, та ще й не могла дозволити їм порушити тишу. Та коли вона зникла десь за полицями, Бенедикт схилився через стіл і поцілував кохану.

Бенедикт і справді бачив, що Анна не сумує. Вона з шаленою цікавістю вивчала кожний рядок в довгих пожовтілих списках. А коли їй вдалося знайти потрібну книгу, вона не стримала своїх емоцій, піднялася і викрикнула.

— Є! Знайшла! Я знала!

— Що ви собі дозволяєте, панночко? — моментально, мов тільки й чекала, щоб дати зауваження, зреагувала бібліотекарка. — Це бібліотека. Тихіше!

— Вибачте, — винувато сіла Анна і прошепотіла до Бенедикта: — Я знайшла… поглянь!

Дівчина всунула хлопцю список, і він дійсно побачив, що під номером 166 — одна з тих книг, які вони шукають для Любомира. Бенедикт теж зрадів, що нарешті хоча б якийсь прогрес.

— Ти молодець, — похвалив він дівчину. Його гріла азартна іскра в її погляді. — Тепер потрібно знайти ще чотирнадцять книг, — сумно додав він.

— Знайдемо! — бадьоро промовила Анна, на що одразу відреагувала бібліотекарка. — Вибачте… Це востаннє, чесне слово.

Цілий довгий день вони пробули в цій тихій бібліотеці. Канапки, які заздалегідь приготувала Анна, справді виявилися неабиякими смачними. Обідати вони вийшли на високі сходи бібліотеки, бо бібліотекарка не дозволила їм їсти серед книг, — але вони не пошкодували, що послухалися, бо це дозволило їм ніжитися на літньому сонечку і голосно сміятися.

А сміх був присутній у кожній їхній розмові. Навіть у кожному мовчанні. Так само як і закохані погляди.

Пообідавши, вони повернулись у темне приміщення і продовжили пошуки, відчуваючи себе безстрашними археологами в темній печері. Друга половина пошуків, на їхнє здивування, видалася набагато продуктивнішою за першу, бо їм вдалося знайти ще вісім книг з Любомирового списку.

Коли прийшов вечір, підлітки були абсолютно виснажені. Обом хотілось спати і забути про всі ці списки і книги, тож вони вирішили, що на тому кінець — вони повинні повернутись в якийсь інший день. Вони показали бібліотекарці список з відміченими книгами, і та за двадцять хвилин принесла їх зі сховища.

Бенедикт зареєстрував усі книги на професора Любомира, ледь помістив їх у рюкзак і пішов з Анною геть.

— Відчуваю себе в’язнем, який вийшов на волю після довгого ув’язнення, — сказала Анна, коли вони вийшли з бібліотеки на тепле вечірнє сонечко.

Бенедикт усміхнувся, бо слова дівчини описали і його стан. Загалом, Бенедикт був задоволений своїм, так би мовити, першим робочим днем. Звісно, він не думав, що буде так складно, але те, що він перебував серед книг, його гріло. Бо він любив книги. А хто ж їх не любить?

Володимир Кравчишин був дбайливим батьком. Та він цього не знав, а точніше — він у цьому сумнівався. Він винив себе в тому, що багато часу проводить на роботі; що рідко їздить з донькою на відпочинок; що мало приділяє їй уваги. Він шалено її любив і тільки надіявся, що донька це розуміє.

Анна все розуміла. Вона ні крапельки не злилась на тата, бо не менше його любила, ніж він її. І, в принципі, причин злитись вона теж не мала. Вона розуміла, що одяг, книги, їжа, розваги і всяке інше, що вона має, — це все тільки завдяки батькові. Дівчина всім серцем бажала, щоб батько розумів, що вона вдячна за це.

Після розлучення з дружиною він поклявся, що життя Анни буде безтурботне. Воно, по правді, таке й було. Чоловік шалено радів за доньку щоразу, коли вона одержувала перемоги: чи то зданий іспит, чи просто хорошу оцінку за реферат. Колись, коли вона була малою, а він працював на старій роботі і більше часу проводив удома, вони сідали ввечері перед телевізором і ділились прожитим за весь день. Це був прекрасний час.

А тепер він майже нічого не знав про життя доньки. Через це йому боліло в серці, адже він тільки для неї і жив. Недавно, коли донька прийшла з синіми пасмами волосся, він зловив себе на думці, що навіть не сміє її питати про неочікувану зміну іміджу. Він ніби не мав права про це її питати. Це не його справа.

Так само і сьогодні, коли він повернувся з роботи і знайшов у почтовому ящику лист із якоїсь Літньої школи прози та поезії, він шалено здивувався, бо навіть не здогадувався про такі таланти доньки. Він шалено зрадів за неї, та радість перервалася, щойно він зайшов у будинок, відкрив конверт і побачив, що результат прийшов на імя якогось Бенедикта Креха.

Йому знову заболіло через те, що він чужа для своєї доньки людина. Хто такий Бенедикт? Це її хлопець? Чому результати з його заявкою приходять до них додому? Чи сміє він розпитувати про це доньку?

Володимир закричав у будинок, чи донька вдома, та у відповідь почув лише тишу. Врешті він витягнув телефон і набрав її.

Анна, яка безтурботно йшла поряд із Бенедиктом до автобусної зупинки, побачивши, що телефонує тато, відійшла від хлопця на деяку відстань.

— Тату? — здивувалась вона, бо той не часто до неї телефонував.

— Ань, ти де?

— В місті, гуляю з другом… а що таке?

— А цього друга часом не Бенедиктом звуть?

— Так… Звідки ти?… — здивувалась вона, а потім второпала. — Прийшов лист з його результатом?

— Саме