Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

бійся, хррр! Я під Хотином бачив сто тисяч турків, хррр! Тисяча гармат там була, і я анітрошки не боявся…

Він, певно, й далі балакав би так по-лицарсьїки, бо це вже була його хвороблива вдача, але повернулась Мар’янка, і він одразу ж замовк. Мар’янка винесла щось із другої кімнати і, подаючи мені, каже:

— Нехай Ганусько завжди носить це на грудях, а пресвята діва нехай береже його і разом з батьком нехай приведе здоровим додому!

Це був латунний медальйончик на шовковому шнурочку з образком діви Марі. Я взяв його, вдячний до глибини серця, хоч від хвилювання й радості не міг промовити жодного словечка подяки. Цей медальйончик я носив завжди, ніколи з ним не розлучався, з ним умру, і з ним поховаєте мене!.. З тяжким серцем повернувся я до будинку Швидка, до свого сховку. Коли Вороба вже хотів іти і знову, аж до півночі, замкнути мене на ключ, мені раптом спало на думку звіритись йому.

— Воробо! — покликав я його.

Гамал, забурчавши посвоєму, зупинився біля виходу.

— Воробо! Жив був один козак…

Вороба широко відкрив очі.

— Це що, казка буде? — питає.

— Казка, але правдива. Казка про козака, про справедливого козака, який за Дніпром, за порогами живе, з турками і татарами воює, в Чорне море вирушає, поганські міста й замки палить…

Вороба, який за хвилину до цього, стоячи коло відчинених дверей і збираючись виходити, дивився на мене, як на бабу, що пряде куделю і розповідає дітям казки, тепер зачинив двері і, зацікавлений, підійшов до мене ближче, навіть ліхтар і ключ, які весь час держав напоготові, поклав на великий ящик; очевидно, він радий був послухати, що я скажу. Українські селяни, особливо ті, які живуть під Львовом, дуже кохаються в козацтві: воїни вважають козацьке життя найбільшим у світі щастям, а запорожців цінять як лицарів і героїв. Коли ж через двадцять років почалися страшні бунти і козацькі війни під проводом запорозького гетьмана Хмельницького, що підніс меч проти короля і Речі Посполитої і оточив з простим своїм народом та з допомогою турків Львів, намагаючись узяти його приступом, тоді українські люди явно переходили до козаків і служили їм за шпигунів та розвідників, зраджуючи таким чином короля і наших.

Вороба був чесний і працьовитий робітник, служив довгі роки у пана Шпитка, але, походячи з вільних українських селян з пригорода, готовий був віддати душу за козацтво. Бачачи, що він дуже уважно слухає мене, я почав казати далі:

— То був козак з козаків, молодець з діда-прадіда. Батько його був старшим над козаками, осавулом, як вони називають, і такий був страшний для турків, що сам султан знав його, а паші жахалися лише при згадці про нього.

Один турецький торговець спіймав того осавула зрадою і продав туркам; тепер він стогне в них у жорстокій неволі, як і мій батько, про якого ви знаєте. Ви мене добре слухаєте, Воробо?

Гамал кивнув кілька разів головою на знак того, що це його цікавить і що він уважно слухає.

— Отож, — продовжую розповідати, — той козак хоче помститися туркам і купцеві і визволити свого батька з неволі. Ви, певно, так само зробили б?

Вороба стиснув широку, мов лопата, долоню в такий могутній кулачище, що ним, наче молотом, можна б мури товкти, і з таким гнівом ударив у великий ящик з товарами, який стояв найближче, що мало не розбив його.

— А для цього той козак має тільки один засіб, і цей засіб він доручив мені, а сам мусив тікати. Я теж мушу комусь передати його, бо їду в поганські краї забрати його з собою не можу. Думаю довірити вам, Воробо, знаючи вашу чесну і вірну душу. Але свого часу я мусив присягнути тому козакові, тому й ви мені повинні присягнути. Присягнете, Воробо?

— Присягну, — сказав Вороба і підніс руку вгору.

— Присягніть, що ніхто про це не знатиме і не бачитиме його, тільки той, хто прийде до вас із знаком. — Витягнувши Мар’янчин медальйончик і показуючи його Воробі, кажу далі: — Присягніть мені так, як я тому козакові присягав, а коли присягу зламаєте, впаде на вас велике прокляття.

Вороба присягнув. Потім я наказую йому, так само, як колись козак Семен мені, щоб нікому того не віддав, тільки або мені самому, або такому, що прийде до нього, вдарить його по лівому плечі і скаже:

— Око пророка Синопа Архіока!

Навчив я його, таким чином, усього, чого навчив мене Семен, тільки коштувало це мені великого труда, поки він усе затямив. Лише впевнившись, що Вороба все гаразд зрозумів, витяг я мішечок і даю йому в руку. Він був дуже здивований, що це така мала і незначна річ, і, дивлячись на мене, питає:

— Оце й увесь той «засіб»?

— Увесь, Воробо, і я сам не знаю, що там є, та й вам не годиться знати, до цього ж зобов’язує й присяга. Ховайте його як найдалі, тримайте, як тільки можете, в найбільшій таємниці. Запевняю вас, що коли хто дізнається, що ви маєте це, буде посягати на ваше життя. Пам’ятайте й про те, що коли ви зрадите мене і тих козаків, на вас чекає смерть, а по смерті — вічна кара.

— Цього зі мною не буде, — запевнив Вороба і взяв мішечок із залізною коробочкою, який зник у його жмені, немовби горіх.

— А коли я виду, — кажу далі,— підіть до Мар’янки Григорівни і перекажіть їй від мене, нехай напише моїй матері, що коли якийсь чужий чоловік, особливо козак, буде питати про мене, то нехай вона скаже йому, щоб ішов до вас, бо ви посвячені в таємницю. Тільки нехай опише, де вас шукати у Львові, і нехай козак лише скаже: «Вороба посвячений у таємницю».