Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Мене відпустили повітрулі.

— Тобто вони обернули тебе на коня?

— Так, і чаклунка не змогла мене розпізнати. Бо вона відчуває тільки чарівний світ.

Якби ж то знав Пинтя, що в цей самий момент далеко-далеко, на іншому краю Закрайсвіття, жінка з мідним волоссям, вродлива, як богиня, раптом розплющила свої очі, що світилися, наче найкоштовніші смарагди.

— Я відчула його! — мовила вона і встала зі свого білосніжного ложа з бронзовими лев’ячими лапами. — Мій Татош повернувся! Кликніть до мене Зеленого зайця!

За мить до її покоїв, що були куди багатші за королівські, увійшов невеличкий панок у зеленому сурдуті з довгими фалдами. Він мав великі білі пухнасті бакенбарди. Панок зняв салатового циліндра — й одразу застриміли заячі вуха, що досі ховалися в капелюсі.

— Я відчула, що Татош вернувся. У нього знову є господар, — мовила рудоволоса красуня, розглядаючи себе у люстерко.

— Це приємна новина, ваша сяйносте! — схилив голову Зелений заєць.

— Ти відправишся на його пошуки, — наказала вродливиця і почала припудрювати личко. — Я хочу знати, хто посмів заволодіти моїм летючим конем. Останнім часом у Закрайсвітті коїться щось неладне. Смерть моєї сестриці завдала мені чималого болю. Ти ж бачиш, що я навіть злягла. А вони користають із моєї слабкості.

Заєць тримав у руках циліндр і мовчки слухав у боязкій шанобі.

— Відправляйся негайно! Одна нога — тут, друга — там! — наказала красуня й опустилася на білий різьблений стілець. — Я не потерплю нешанобливого ставлення до себе!

В її зелених смарагдових очах на мить спалахнуло полум’я.

— Слухаюся, ваша сяйносте! — промовив Зелений заєць і позадкував до дверей.

Весілля принцеси Геремії і мисливця Прунслика вдалося на славу. Попід стінами Галереї героїв поставили столи велетенською літерою П із тим розрахунком, що за ними знайдеться місце для всіх мешканців Заклятого міста. Наїдків та напоїв, якими були напхані міські комори, не бракувало. Посередині стола на невеличкому підвищенні, аби було добре видно учасникам учти, сиділа принцеса з нареченим.

Прунслик був причепуреним, як ніколи в житті. Він одягнув розкішний червоний камзол, шитий золотом, шовкові білі панчохи та черевики зі срібними пряжками у формі серця. Волосся в нього було бездоганно накручене й напудрене. До його фіолетового жабо пришпилено букетик білих квітів. При боці він мав діамантову шпагу — дарунок вдячного тестя. Нарешті після пережитих потрясінь Прунслик прийшов до тями і не міг повірити своєму щастю, всміхаючись до гостей великими зубами.

Геремія була вбрана у білу шовкову сукню, що тісно облягала її гнучкий стан і стелилася довгим шлейфом за кріслом. Її чорні коси, прикрашені білими й червоними трояндами, було прегарно заплетено й химерно викладено на голові. Принцеса сяяла у своїй красі й розповні життя і викликала нестямний захват у підданців.

Праворуч від наречених на тронному кріслі втішено крутився Урбан III, вбраний у синій оксамитовий камзол, гаптований єдвабом і золотом, на який зверху було накинуто пурпурову мантію із соболиними хвостами. Біля правителя зяяло порожнє місце, але всі розуміли, що це — стілець королеви, котра якщо й навідає весілля доньки, то все одно залишиться невидимою.

Зліва від молодят сидів один з героїв-визволителів — розбійник Пинтя. Далі чомусь стояли дві статуї: якогось високого лицаря в обладунках і кремезного волохатого бороданя, загорненого через рамено у біле простирадло, що надавало йому подоби римського патриція. Цікаво, що перед кам’яними скульптурами теж поклали тарілки та келихи. Ще далі сиділи двоє диваків: один з них годував іншого, бо той не мав рук.

Майже всю освітлену сотнею свічок залу заповнювало жіноцтво. Навпроти кожної з них теж стояла статуя, уквітчана гірляндами яскравих квітів. З пам’ятниками дами не тільки розмовляли, а й цокалися келихами червоного вина, нарікали на зрадливу долю, навіть обіймали й цілували їхні кам’яні обличчя. Якби це видовище уздрів який-небудь непосвячений в історію Заклятого міста, то подумав би, що всі його мешканці непомалу схиблені. Але на весіллі були тільки свої.

Король у чудовій білосніжній перуці із заплетеною кіскою виголосив третій тост і загукав: «Гірко!». За ним усі присутні заковтали виделками об тарілки, так що здійнявся справжній гармидер. Учений щурисько навіть випхнув носа зі шкіряної тайстрини розбійника й одразу занюхав смачнющий оленячий паштет.

Принцеса встала зі свого місця, шелестячи шовковими спідницями, і, схопивши спантеличеного Прунслика за голову, вліпила йому гарячий поцілунок. Той зашарівся і почервонів аж до кінчиків довгих вух.

Коли всі добряче захмеліли й перестали звертати увагу один на одного, Пинтя дістав із тайстри Фаралампаса і поклав його на стіл біля тарілки Молибога. Той і так не їв — ні мертвий, ні кам’яний. Розбійник відкраяв великий шматок весільного торта, і щур аж попискував від задоволення. Нічого смачнішого він у житті ще не їв. Це можна було порівняти хіба що з читанням античної літератури.

Тим часом заграла дивна музика, що її гурт жінок виконував на кришталевому посуді. Ще й так вправно, що половина гостей підхопилася й закружляла у танку. Особливо вдавалося соло на малесеньких чарочках, які тенькали високими голосочками.

Жіноцтво, збадьорене підігрітим вином із прянощами, кидало все відвертіші погляди на трьох кавалерів, що сиділи на чолі святкового столу. Короля не беремо до уваги, бо він опікувався своєю невидимою дружиною.

Невдовзі у танці, який радше нагадував чудернацькі цапині стрибки в парі, закружляли й Безручко з Безніжком. Останнього вхопила своїми могутніми ручиськами бригадирка польової ланки у квітчастій сукні та поштивому білому очіпку. Вони вибивали такого мартопляса, що в Урбана III від подиву аж щелепа відвисла. Пара за парою пробігали залою довкола мармурового водограю, спершу в один