Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

Пинтя не танцював, бо задобрював свого вченого приятеля після сварки, отож Фаралампас із незвички пережерся і тепер боявся, що лусне. Невдовзі він перевернувся на столі горічерева і лежав, постогнуючи, втупившись сліпим поглядом у прозору стелю, крізь яку в ясну днину освітлювалася Галерея героїв.

— Той, хто прагне слави, має уникати бенкетів, жінок і лінощів, — згадав він, ледве переводячи подих, доречну, але запізнілу мудрість. — Однак щур, як і людина, істота слабка. А тому я такий самий дикун, як і цей розбійник.

На його щастя, Пинтя не розчув, бо в цей час упав у мрійливу задуму і уявляв собі, як кружляє у цій розкішній залі з Церцерушкою. Часом, сидячи самотньо в лісі під мокрим буком чи засніженою смерекою, йому нічого іншого не лишалося, як замріятися про теплу піч, гарячу юшку чи приязну усмішку. Так було легше переносити незгоди суворого опришківського життя. Він занудьгував за людьми і тепер сповна відводив душу, перебуваючи у вирі нових облич і пристрастей.

Прунсликова тітонька, сидячи скраю довгого столу, записувала новим гусячим пером кожну дрібницю до майбутньої історії Заклятого міста. Таку подію, як весілля принцеси Геремії, пані Пудермантель просто не мала права не занотувати якнайдокладніше. Бо слова відлітають, а написане залишається.

Розбійник дістав люльку, примружив око і задимів за столом. Чим ще сильніше підкорив серця придворних дам, адже нагадав їм їхніх чоловіків, які полюбляли пахкати після обіду.

Коли дуботанці на мить стихли і розпашілі мешканці Заклятого міста подалися до столів втамовувати спрагу темним пивом чи холодним квасом, наперед вийшов перший міністр із причепуреною різнокольоровими стрічками та сухозлотою палицею. Інош теж був при повному параді: зі шпагою, зіркою та блакитною орденською стрічкою через плече.

Він гучно вдарив ціпком із срібною голівкою об кам’яну долівку й урочисто проголосив:

— Пані та панове! Подарунок нареченим від царя Кірона!

До зали увійшов посол Шовкової держави. Він був убраний у синій тюрбан з білим верхом і гаптований золотими нитками халат, який переливався на світлі. Лице гостя розтяглося у посмішці, а тонесенькі довгі вуса звисали шнурочками обабіч уст.

Посол вкляк на коліна, торкаючись чолом долівки, далі підвівся і плеснув у долоні. Двері знову відчинилися, і двоє м’язистих, голих до пояса смаглявих слуг у червоних шароварах внесли на рожевій подушці подарунок у маленькій срібній скриньці, інкрустованій химерними візерунками.

— Башик-калик-малик! Яйце-райце! — мовив із помітним акцентом гість, ще раз падаючи ниць.

Король, поправивши мантію, що спадала додолу пишними складками, вдячно вказав посланцю на місце за столом неподалік себе. Шовковитянин, ще раз шанобливо вклонившись, зачеберяв до бенкетуючих дрібними кроками.

— Пані й панове! Дарунок нареченим від… — знову оголосив головний церемоніймейстер балу Інош і заглянув у папірець, з якого читав. — Від… таємної добродійки!

Усі перезирнулися, а до зали увійшов невеличкий миршавенький панок у зеленому сурдуті з довгими фалдами. Його обличчя прикрашали пухнасті білі бакенбарди. Невідомий на голові мав салатовий старомодний циліндр, якого не зняв навіть перед королем. Він сягнув правицею до глибокої кишені і передав дарунок першому міністрові. Інош підніс відкриту невеличку скриньку з червоного дерева нареченим. Там було кольє у вигляді лискучої мідної змійки. Гадина скрутилася в коло, кусаючи саму себе за хвіст.

Принцеса глипала на чудернацький дарунок, боячись брати його до рук. Татусько з червоними від вина щоками й носом наполягав негайно приміряти таку незвичайну оздобу. Та коли Геремія наважилася простягти руку за прикрасою, мідна змія раптом ожила й обернулася на отруйну гадюку. На щастя, наречена різко відсмикнула руку, і мідяниця забарилася з укусом. Кинутися вдруге на дівчину вона не встигла, бо Пинтя топірцем розрубав гадину навпіл. Від різкого удару прокинувся пацюк. А коли на нього згори впала відрубана голова змії, заверещав з переляку і миттю шугнув до тайстри.

Весілля сиділо приголомшене: нічого подібного тут ніколи не траплялося. Аж тут згадали про невідомого, що приніс цей смертельний дарунок. Однак за тим уже й слід простиг. Настрій у всіх підупав, і король, аби врятувати святкову учту, наказав негайно пальнути з двох невеличких гармат, придбаних для феєрверків за грубі гроші ще його небіжчиком-батьком. Поки готувався салют, Пинтя поквапився до Татоша. Слава Богу, що той був схований у підвалі Ратуші і не трапив на очі небезпечному гостеві.

Коли ж Пинтя розповів про пригоду на банкеті, чарівний кінь скочив дибки і заіржав:

— Пробила велика година, володарю! Це був Зелений заєць. Ґанджі-баба вже розшукує мене. Тому ми більше не маємо ані зайвої миті. Якщо хочеш кудись летіти, вирушаймо мерщій. Інакше буде запізно.

— Нам потрібно до Кам’яного попа, аби розчаклувати моїх побратимів!

— На жаль, я туди ніколи не літав, — опустив голову Татош.

— То що тепер робити?

— У драконів є мапа всіх земель Закрайсвіття. Вони її зберігають як родинну реліквію. По ній вони орієнтуються в просторі.

— Але ж вони нас зжеруть, як засмажених голуб’ят!

— У тебе є Вогняний батіг-корбач.

Пинтя задумався. Чотири дракони, які живуть на Скляній горі, і він один, хай навіть із вогняним натаєм і на чарівному коні. Все одно перемогти їх буде навряд чи можливо.

— Що ж, — мовив отаман, — двом смертям не бути, а одної — не минути. Я маю для летючих гадів серйозний аргумент.

Він вивів Татоша на порожню площу, по якій гучно зацокотіли копита. Далі скочив у сідло, сягнув рукою у кінське вухо і витягнув звідти Вогняний корбач. Після першого ляскоту, що прозвучав, як грім, Фаралампас випхав носа з торби і заволав:

— Так, пане розбійнику, відвезіть мене додому! Я не маю дяки більше нікуди з вами потикатися! Ви мене приб’єте! Хто жаліє поганих людей, той шкодить добрим!

— Але ти нам потрібен! Тож терпи, брате! Хто терпить, той буде жити! — не погодився