Микола Якович Зарудний - Гілея

встали і зааплодували, коли овечани увійшли до залу. Для них було залишено перший ряд. Потім на сцену вийшов Сергій і від імені особового складу привітав трудівників землі. Усі знову зааплодували. Зворушені цією зустріччю, молодиці, не соромлячись, витирали сльози.

Сергій все ще стояв на сцені і, витягнувши руки, аплодував, не спускаючи очей з Парамона. Поруч з ним сиділи Марта і Марина, але не було сумніву, що майор аплодував саме Парамону, бо тільки він з овечан здогадався почепити на груди свої нагороди. І коли овація досягла найвищої точки, якась сила винесла Парамона на сцену. Випнувши груди, майже парадним кроком, підійшов він до майора і потиснув йому руку. Зал знову зірвався оплесками і, як по команді, притих.

Вперше в житті довелося Парамону виступати перед такою масою людей, але він почав сміливо:

— Товариші солдати і матроси, старшини і офіцери, генерали і... — Після цієї незабутньої фрази із наказів Верховного Головнокомандуючого Парамон замовк.

— І адмірали, — прийшов на виручку товаришеві Матвій.

— І адмірали — голосно повторив Парамон і знову замовк. Усі обличчя в залі розпливалися, і Парамонові здавалося, що він летить у прірву. Але поступово обриси стали чіткішими, Парамон побачив усміхнену Марину і отямився. — Ми, значить, теж солдати... демобілізовані, — вибирався Парамон з прірви. — Іван Запорожний у нас у званні капітана, а ми з Матвієм — гвардії рядові...

Зал знову зірвався оплесками, і Парамон посмілішав:

— Ворог розбитий, і перемога за нами... І на нашій вулиці празник... І ми у мирній праці на колгоспних ланах, зокрема на Овечому хуторі, відбудовуємо зруйноване господарство... заводи і фабрики... (Які там заводи? Лізе всяке в голову, подумав Парамон.) Розводимо поголів’я овець... а зараз нам прийшла вказівка садити на пісках ліси і... перетворити природу... на... більшовицькі рейки... (Де це він чув про ці рейки?) І ми, переборюючи труднощі, садимо ліси під керівництвом Івана Запорожного і... під керівництвом Марини Гомон...

Солдати не шкодували долонь...

Підсвідомо Парамон розумів, що пора сходити зі сцени. І Матвій подавав йому знаки, і Ганна. Але зал чекав Парамонових слів. І тут, на щастя, Парамон побачив на протилежній стіні два гасла (ще й великими літерами написані). Це був порятунок. Парамон витягнув шию і голосно прочитав:

— Слава відмінникам бойової і політичної підготовки! Вперед до перемоги комунізму!

Солдати й офіцери встали і влаштували Парамонові овацію. Він, щасливий і гордий, зійшов зі сцени і сів біля незнайомого полковника... Той потиснув йому руку, а потім обняв Парамона і при всіх (Марина ж бачила) поцілував.

Потім виступали учасники художньої самодіяльності, але Парамонові здавалося, що ніхто на ту сцену й не дивиться, а всі погляди звернені на нього. Тепер, вирішив Парамон, я буду виступати завжди.

— Як ти почуваєш себе? — пошепки запитала Марта Івана, коли на сцені два танцюристи вибивали «бариню».

— Скоро приїду, Марто... Спасибі тобі за гіллячки, — Іван потиснув гарячу Мартину руку.

— Знаєш, звідки вона?

— Ні...

— То з тієї ялинки, що ти подарував мені... Я так боялася за тебе...

— Уже все минулося, Марто.

— І скучала я...

— Спасибі...

— А ти?

— І я... Все думав про вас...

— А про мене?

— І про тебе...

— Я тебе люблю, Іване... Я давно хотіла тобі сказати... Якби ти помер, то і я б за тобою...

— Можна біля вас сісти? — після закінчення танцю протиснувся між рядами стільців Сергій.

— Прошу, — сказав Іван, ще не збагнувши, що йому говорила Марта.

Це освідчення було несподіваним і для Марти, хоч вона вже безліч разів повторювала його в своїх думках. Але воно мало виглядати зовсім не так, як сталося. Думала дочекатися від нього цих слів, а сказала сама. Гадала, що скаже йому на самоті в степу, на своєму кургані, а призналася в переповненому притемненому залі... Відважилася і сказала: хай знає.

* * *

Мірошник приїхав неждано, бо хто вириватиметься в таку заметіль? Привів його Іраклій Давидович в Іванову палату, допоміг роздягтися і залишив їх удвох.

— Не думав, що приїдете в таку заметіль, Романе Олексійовичу, — щиро зрадів появі Мірошника Іван.

— Ми просто з області з генералом приїхали. Бюро обкому було, — Мірошник грів руки біля пічки. — Тебе згадував секретар обкому. Хвалив.

— Рано ще.

— Чого ж, Іване, дещо зробили, але на весну готуйся до штурму. План посадки збільшили нам утричі... Розумієш?

— А чим я його виконувати буду, Романе Олексійовичу?

— Обіцяли допомогти людьми і технікою. Два трактори вже маєш і машину дамо... Курси лісоводів ми організували в районі, пришлемо тобі помічника. А ти молодець. Не думав, що таке зробиш на Овечому. Люди повірили тобі. Помічниця в тебе хороша, Марина, — пригадав Мірошник, — просто талановита жінка... І солдати, і Марта...

— Якби не ці люди, Романе Олексійовичу, то нічого б я там не зробив, — промовив Іван.

— Знаю, Іване, що тяжко тобі, але нічим більше допомогти зараз не можемо. Коли ти вийдеш звідси?

— Іраклій Давидович не відпускає, але я майже умовив його... Хочу матір побачити, засумував.

— Їдь, Іване. Дам тобі машину і їдь... Забуваємо ми матерів, — зітхнув Мірошник, — згадуємо, коли незгоди якісь, а то...

— Робота, Романе Олексійовичу...

— А роки минають. Все особисте відкладаємо на «потім». Про себе забуваєш, а тобі не вірять, підозрюють, ех... — так і не доказавши, Мірошник змовк.

— Ви про що, Романе Олексійовичу?

— Про себе...