Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

От-от. Круто було. А лажі… Ти ж сам колись казав, що живий звук крокує з ними поруч.

Гриня промовчав. Йому не хотілося зараз обговорювати цей виступ. Ейфорія минула. Це було те, що називають „пощастило”. Вони могли збитися, заплутатися і налажати у будь-який момент… Цього не сталося. І слава Богу. Тепер Климовського пересмикувало при згадці про „Бутерброд”, Салатова і умови на сцені. Він подумки перехрестився і викинув недопалок.

Та й навіщо, скажіть будь-ласка, було думати хлопцю про минулий виступ? Він йшов до затишної оселі з дівчиною, яку кохав, і пляшкою шампанського під пахвою за сорок п’ять хвилин до Нового року. Через півгодини вони мали зайти до хати, ввімкнути телевізор, стрільнути шампанським в стелю і зустріти свято у теплому ліжку! На фіга Климовському зараз згадувати Салатова?!

Гриня знову закурив. Павлюша, Михась і Фашист залишилися у „Бордері” молодити самотніх дівчат. Вони особливо не переймалися тим фактом, що їх фронтмен кудись іде. Їх ейфорія тільки починалась – в цей вечір вони були зірками. Гріх не використовувати такі моменти.

Гриня зупинився і взяв Маркіту за руку.

– Миша, прояви сентиментів нападають на мене рідко, так що слухай уважно… – Дівчина запитально заглянула йому у вічі. Климовський затнувся. – Я… Ну… Миша, я дуже тебе люблю…

Маркіта по-дитячому пригорнулась до нього.

– Я теж тебе люблю, Гринька, – прошепотіла вона.

Гриня обійняв дівчину. Він подумав, що це, можливо, один з найщасливіших моментів у житті… Але все рівно я це зрозумію лише років через двадцять. Климовський зітхнув.

– Маркіта, треба йти… – Він посміхнувся. – Бо зустрінемо Новий 200N-ий рік прямо тут, на вулиці. А нам ще слід фрукти помити і порізати, келихи протерти… І президента, звісно, послухати, що він там нам знову натрусить… А потім – всі в ліжко! Там будуть мишей за вуха гризти!

І Гриня легенько вкусив дівчину за вушко. Та кокетливо скрикнула, засміялась і з криком: „Маніяк! Маніяк!” побігла по вулиці. Климовський теж засміявся, поправив кофр з гітарою на плечі і побіг за Маркітою.

РОЗДІЛ 15

Пройшли Різдвяні свята, наближався початок лютого. Група „ударно” відпочила і нарешті зібралася на репетицію. Після жорстокої пиятики згадалася обіцянка Салатова, тож Гриня вирішив зайти і нагадати йому про концерт на День Святого Валентина. Вже би здалося макетувати афіші і розклеювати їх по Місту. Здалося би „Бутерброду” подумати на рахунок оренди концертної апаратури та інших організаційних питань… Бо питань було багато.

Климовський зателефонував Салатову і домовився про зустріч. „Діяч мистецтв” був не в захваті від дзвінка Грині (це було чути по голосу), проте призначив час прийому. І от, Климовський Григорій Ярославович, замотавшись шаликом майже по самі очі від холодного зимового вітру, підходив до, такого непоказного зранку, приміщення „Бордера”. Біля будинку він зупинився перекурити і ще раз усе обміркувати. Гриня затягнувся і закашлявся: клята застуда не минала вже десятий день. „В мене і зараз температура десь 37,2 напевно”, – пригнічено подумав хлопець, пожбурив в сторону недопалок, виссякався і зайшов в клуб.

– Я до Салатова, – кинув Гриня охоронцям, на ходу скидаючи шапку і розмотуючи довгий червоний шалик.

Чим ближче підходив хлопець до кабінету Салатова, тим більше росла його підозра у тому, що „діяч” відмовить і ніякого концерту не буде. Але спробувати було варто. Ось і кабінет. Тук-тук.

– Прошу, – почулося з-за дверей.

Гриня увійшов. Салатов з-під лоба глянув на нього.

– А, заходь, заходь… – сказав він. – Що привело?

Гриня прокашлявся.

– Та, от прийшов обговорити з вами, Йосип Йосипович, концерт на Валентинів день.

– Який концерт? – здивовано підняв брови Салатов.

Климовський не чекав доброзичливого прийому, але такого собі точно не уявляв. Це вже носило відтінок відвертого хамства. Але хлопець вирішив не поспішати з висновками: при сучасному ритмі життя можна було забути власне ім’я.

– Та наш, Йосип Йосипович, – стримано сказав він. – Групи. Ми ж перед Новим роком попередньо домовлялися.

Салатов відкинувся на кріслі і скорчив задуману фізіономію.

– А-а-а… Було щось таке… – врешті вимовив він. – Але тепер ситуація змінилась. Вашого концерту не буде.

Гриня не здивувався. Він розстроївся. І розізлився.

– А чому, Йосип Йосипович? – тихо спитав хлопець.

Салатов знову відкинувся на кріслі.

– Розумієш… Григорій тебе звати? – перепитав він. Гриня механічно кивнув. – Розумієш, Григорій, нам це невигідно. Коли ми домовлялись, думка щодо проведення вашого концерту була новою і цікавою, проте, як виявилося, не зовсім доречною з комерційної точки зору. Клубу вигідніше провести просту звичайнісіньку дискотеку, аніж робити витрати на вашу апаратуру, гонорари, афіші і тому подібне. Тим паче, що ще невідомо чи зійдеться публіка на ваш виступ. Тобто маємо абсолютно непрогнозоване вкладання капіталу. Зрозумів?

– Але ж ви обіцяли… – по-дитячому сказав Гриня і виссякався в хустинку. – Отже, на Новий рік ви нас просто використали? Прокрутили як лохів?!

– Слухай, малий, ти що не розумієш, що цим світом керують гроші? – сердито сказав Салатов. – В твої роки це вже можна би було усвідомити!

Гриня мовчки дивився на „заслуженого діяча мистецтв”. Образа щезла, залишилась тупа і безсила злість. Давненько йому так не плювали в кашу. Та де там „давненько” – від оголошення результатів в „Гайці”. „Це починає бути нехорошою тенденцією”, – дратівливо подумав Климовський.

Хлопець підвівся. Салатов теж привстав і простягнув руку для прощання.

– Не ображайся, Григорій, – сказав „діяч”. – Всього доброго.

Гриня подивився на простягнуту йому руку порожнім поглядом.

– Ну і підерас же ти, Салатов, – глухо мовив він, повернувся і рушив до виходу.

Салатов на якусь мить оторопів, очевидно давненько не чув такого на свою адресу. А потім його немов прорвало:

– Ах ти гівно мале! – крикнув він у спину хлопцю. – Що ти про себе думаєш? Що ти супер-пупер музикант? Твоя музика – гівно, і сам ти – гівно! Можеш забути про музкар’єру, чуєш? В цьому Місті ти не проведеш більше жодного концерту! Я про це подбаю, будь спокійний! Ніхто тобі не допоможе! Гівно мале!

Гриня підійшов до дверей і обернувся. Салатов, червоний як буряк, ще щось кричав і матюкався, але це вже не мало змісту. Климовський посміхнувся і відчинив двері. В проході він випростав середній палець правої руки, показав його Салатову і стрімко вийшов.

Гриня вийшов з „Бордера” і закурив. Вітер морозив пальці і губи, кашель шкріб подразнене горло, але тепер хлопець на все це не зважав. Голова була забита зовсім іншим.

Салатов