Пітер Акройд - Клеркенвельські оповіді

Один із них плюнув на землю, але Рафу здалося, що чоловік плюнув на нього. Він поквапився на північ, до Клеркенвеля.

Коли він дістався до шафранових полів на західному березі Фліту, то побачив Вільяма Ексмю, який тримав за руку якогось парубка і, здавалося, вмовляв його на щось. Ексмю помітив Рафу і помахав йому. Юнак стояв спиною до Рафу і дивився на стрімку воду річки.

— А ось і Рафу, — мовив Ексмю. — Один із добрих людей Рафу спішився, і вони заглибились у розмову.

Ексмю поклав руку Гамо на потилицю.

— Я розповів Роберту Рафу, що ти годишся для цієї справа не гірше за будь-якого з моїх хлопців. Це ж правда, чи не так?

— Вільям Ексмю каже, Гамо, що ти людина віддана.

Гамо перевів погляд із одного чоловіка на іншого, та нічого не промовив.

Його мовчанка розлютила Ексмю.

— Та що на тебе чекає у цьому світі? Ти вже втратив цноту, — хлопець мовчав. — Зубодер гниє собі потихеньку в землі. Якби б я вирішив видати тебе, ти б поплатився за це життям.

І тут Гамо посміхнувся. Це була посмішка пізнавання. Раптом він побачив обрис своєї долі. Він побачив, як геть усе павутиння його життя виблискує перед його очима. Те, що здавалося складним, раптом стало простим; те, що було тьмяним, стало прозорим. Черниця розповіла йому, що її покликали. 1 це також було його призначенням. Він має примиритися зі своею тяжкою долею — от і все. Він прийшов у цей світ для того, щоб страждати, і має з радістю прийняти це. Більше казати було нічого.

— Ось бачиш, — зазначив економ. — Ти вже підбадьоривсь. Господь буде милосердним до тебе, і все буде добре.

— Цей хлопець тихий, наче ягня, яке впізнало свого господаря, — сказав Ексмю. — Настав час, давно настав час віддячити мені за все те добро, що я зробив для тебе. І я благаю Господа, Гамо, щоб ти довів цю справу до належного кінця.

Гамо пішов од них і ще раз поглянув на течію Фліту, який впадає до Темзи, перед тим як досягти відкритого моря.

— Що ж, — зазначив він, — хоч-не-хоч, а попливеш, якщо за підборіддя тримають.

Економ їхав назад, до собору Св. Павла, у піднесеному настрої. Ще б пак, адже він здихався важкого та небезпечного завдання, через яке запросто міг загинути чи покалічитись. Якби його 6 схопили, то на нього безперечно чекали б Munis, чи мури навколо, чи ув'язнення. Як людина приречена, знав, що він — частина дихання й існування Божого, але це знання постійно зазнавало болісного досвіду плоті, в якій він зараз відбував свій термін. Роберт Рафу був людиною практичною, чи «корисною», як це зветься за каноном; утім, його вдале керування справами собору завдячувало байдужості й навіть огиді. Він зневажав вірування Церкви. Знав, що її прощення та інші дурниці можна купити чи продати на вулиці Ломбард-стрит так само просто, як можна купити чи продати корову на ринку Смітфілд. Перебування в чистилищі купити так само легко, як пиріжок за два пенси на Соупер-лейн. Що ж до таїнства святої меси, ну, маленька мишка з'їсть облатку, але користі з цього не отримає. Так зване священне вино геть провисло й смерділо, так само як і свята вода, яка занадто довго простояла перед цим.

Він під'їхав уже до самих воріт собору, коли раптом побачив яскраве світло смолоскипів, що їх винесли надвір; кілька служок і каноніків зібралися надворі й прискіпливо оглядали щось, що лежало на землі. Розмовляли вони голосно: через збудження чи то через острах, економ зрозуміти не міг. Він спішився і підійшов до них своєю звичайною тихою ходою. У землі, в кількох ярдах од північних дверей, з'явилась яма чи лощина. Настоятель послушників підійшов до нього й промурмотів: «Якась дитина впала. І раптом земля розійшлась, і ми побачили…» Рафу підійшов ближче до ями і розгледів обрис неглибокої могили. Унизу була труна, схожа на античну, близько восьми футів у довжину. Верхня її частина вже розклалась, і в ній можна було впізнати величезний скелет. На перший погляд йому здалося, що цей скелет мав би належати якомусь велетню, з тих, що блукали землею ще до Потопу. Втім, біля його правого боку лежав невеличкий келих, оздоблений візерунком, а стегна його прикривав шматок тканини — чи то шовку, чи то полотна. На лівому боці явно були залишки того, що колись називалося єпископським посохом. Але що ж це за велетень-єпископ? Рафу пильніше вдивився в порох навколо стегнової кістки тіла; там у світлі смолоскипів виблискувало металеве кільце. Він ліг на землю й опустив руку в яму. Коли він витяг перстень, то відразу ж помітив, що смарагд у центрі був прикрашений дивним візерунком: п'ятьма колами, вписаними у коло.

Розділ тринадцятий
Оповідь пристава

Лікар, Томас Ґантер, спостерігав за Матір'ю Христовою, яку досить мило виконували «Королі Шлараффенланду».[77] На хмарці, яка звалася Весна, стояв вродливий молодик; він грав на дудці, ще й співав. Із хмарки звішувалася стрічка, на якій червоними літерами було написано такій двовірш:

«Ось блискучі герої, яких ми граємо, Різною подібністю вас втішаємо».