Оксана Іванівна Думанська - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1

— Марильцю, де наші гроші?

— Кес ке се!!! — зарепетував Турбійон, упізнавши своїх знайомців.

Марильця ніби осіла. Але хлопці сподівалися на позірні умлівання, тому підхопили її з обох боків. Старий озирався, бо відчував, що все пішло шкереберть, а не так, як обіцяв йому чемний детектив, що засів у брамі протилежного будинку разом із кількома аґентами.

— Андре, не метушись, але твоя кобіта нас нагріла на кілька тисяч франків! — примирливо сказав Збишек.

— Я це залагоджу! Але навіщо було підставляти цього жебрака?

— Діду, звідки ти звалився на нашу голову? — спитав Стасьо. — Скажи цьому месьє, що вперше нас бачиш.

— Уперше, — підтвердив старий, — мене підмовив детектив...

Під алярмове сюрчання жандармів Збишек і Стасьо виявили себе тренованими спортовцями. Андре, Марилю й старого оточили аґенти під орудою Маґдебурка.

Якби Юрась знав, що зорі на небі зійшлися задля того, щоб під брамою схрестилися шахрайські стежки Ґеня Муркоцького, що вже зрісся з новим іменем Стася Крузенштарна, і Марилі Ясінської, він не поспішив би подати знак аґентам затримувати «графиню», а пустив би їх, як хортів за дичиною.

Наразі в його руках опинилася лиш частка «здобичі».

 еодорові Козобродському не вдалося переконати французьких учених передати йому жидівсько-хозарський рукопис для дослідження на прадавній руській землі, зате він зазнайомився із месьє Ашкеназі, що відшукав досі не оприлюднений роман самого Наполеона під назвою «Кліссон і Евгенія», писаний «богом війни» на острові святої Єлени. В тім романі Наполеон згадує про своє перше невдатне кохання.

Теодор засів переписувати наполеонські рядки, щоб знайти видавця на рідних теренах і утерти носа тим кволим французам.

Оскільки він обертався у сферах академічної науки, то надибав там професора Манфреді з Болоньї, що був заручений цілих шістнадцять літ, а потім повернув перстень прекрасній Аделі. Професор фільольоґії втік до Парижа, щоб не отримати кулі чи ножа від рідні своєї нареченої, хоча вже й так від неї потерпів: Аделя подала в суд докази з професорських листів, що він забороняв їй приймати будь-яку посаду, отже, з його вини вона не зробила ніякої кар'єри. Чотирнадцять тисяч лір компенсації з професорських заощаджень осіли в кишені кмітливої нареченої. Одне слово, Козобродський знайшов у Манфреді свого однодумця, тому наважився викласти і йому свою теорію про вияв авантурних здібностей через колір очей. — Гарантую вам — вона синьоока!

— Напевно, — погоджувався Манфреді, що змалку недобачав і знав свою Аделю з обіймів, а в ті менти вона заплющувала очі.

Тепер Манфреді сидів по сховищах і бібліотеках, збираючи різні історії із життя паризького черева, щоб виграти конкурс на сценарій «Парижанка», оголошений підприємством «Сінероман». Перша премія — тридцять тисяч франків.

Він довго тримав це в таємниці, аж поки не випив зайвий бокал к'янті з практично завжди тверезим Теодором, який прихильно ставився лиш до горілок Бачевського.

— Друже, ти програєш, якщо напишеш не про нинішню парижанку, а про її прапрабабцю. Кого цікавлять кобіти в корсетах і мережаних панталонах до колін? Напиши про тих, на кому зупиняється око! Он бачиш: всі принади парижанок проглядаються крізь шовки!

Яке там «бачиш»?! Професор сприймав жіноцтво на запах і на дотик!

«Ні, цей фільольоґічний кріт нічого доброго не витворить. Може, мені взятися за сценарій? А що?» — міркував Теодор, все більше запалюючи уяву. Наполеон написав романа, а він не напише історію для фільму? Та його покійний приятель Адам Кендзьорівський такі сюжети вигадував, ніби горішки лускав! І тут Теодора осяяло: саме життя Адама годиться для фільму!

Три дні Козобродський не виходив із помешкання, доки не поставив крапку в своєму рукописі. Там йшлося про молодого і гарного паризького репортера, що дав притулок хлопчику-сироті, мати якого — донька банкіра — упізнала дитину років через десять, розкаялася у своєму гріховному минулому і прийшла до репортера вся в сльозах, щоб він повернув їй дитя, уже підлітка. Між названим батьком і біологічною матір'ю виникає палке почуття, описане Козобродським невміло і невротично. Син не може вибачити матері — втікає з дому до якихось клошарів, де підхоплює невиліковну хворобу. Він лежить на бідному лікарняному ліжку у притулку і в маренні кличе матір... Вона приходить, цілує свого сина — і переймає смертельну недугу. А далі — дві свіжі могилки сина й матері, невтішний у своєму горі репортер, що кладе китиці квітів і промовляє довге прощальне слово перед тим, як вийняти з кишені револьвер і стрілити собі просто в серце.

Теодор умивався сльозами над своїм літературним творінням, в якому увіковічнив образ свого приятеля, хай і дещо змінений.

На його здивування, «Сінероман» зневажив цією історією, бо не побачив у ній жодних чеснот парижанок. Так було написано у ввічливому листі, який приніс кур'єр і вручив Козобродському особисто.

— А материнська любов уже не чеснота? — кричав сам до себе Теодор.