Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

око, як тільки він прийшов на лісопильню. То була файна дівка, видна, мала дуже тіло, пишні груди й товсту чорну косу. Якось під час застілля в колеги вона спробувала загравати з ним, але Михайло чітко дав зрозуміти дівчині, що серце його зайняте і хай навіть думки не підпускає, що поміж ними щось може бути.

Але тоді він також ще не знав, що бувають дівчата-реп’яхи, дівчата-хижачки, котрі якщо вже поставили собі за мету завоювати хлопця, то вже на заваді їм не стане нічого й ніхто. І тим паче якась сіра мишка із сусіднього села, котра й гадки не має, що можна робити з хлопцем. Вони полюють на здобич, вправно розставляючи свої тенета, доки не отримують її.

І він же не дурний, чорт забирай, не наївний хлопчисько, а дорослий парубок, котрий начебто пройшов школу життя, принаймні початкову, і точно знає, чого хоче. Але тенета зовні непомітні, хижачки принадні, а послабивши пильність, можна легко втрапити в полон.

І він таки втрапив.

Після чергового традиційного застілля на лісопильні він отямився в її постелі. Як та оказія сталась, він і досі не може второпати. «Михайле, Михайле… я ж казала тобі, що ти будеш моїм, а ти не вірив», – задоволено вигинаючи спину, наче кицька, муркотіла вона.

Що ж він накоїв? Як же так сталося, чорт забирай? Невже він такий слабкий? Він злився на Тамарку, утім, розумів: винен він сам. Винен, бо не зміг устояти перед спокусою. І вороття не було.

Перед очима спливло Мар’янчине лице, її лагідні очі, довірливий погляд, її невинність і ще дитяча наївність. Який же він мерзотник! Що ж тепер буде? Він картав себе до болю й ховав очі на зустрічах з Мар’янкою. Звісно, вона ні про що не здогадувалась.

Тамарка ж тріумфувала. Вона відверто й нестримно тішилась. Ще б пак: такого завидного парубка ухопила! Спробуй знайти в селі нормального хлопця. Кращі, закінчивши школу, їхали до міста підкоряти вершини цивілізації. Ті, що лишились… Словом, вибирати майже не було з кого. Оскільки ж вона була дівкою файною, то й парубка собі хотіла пристойного. Тому поява на лісопильні Михайла справила на Тамару сильне враження. Ще не зіпсований життям, він, імовірно, міг стати у майбутньому добрим чоловіком. І хоч після близькості він віддалився від неї, вона знала: хлопець у її кишені.

Михайло ж натомість був дуже збентежений. Ускочити в гречку – ніби й не така велика трагедія для парубка, але… Але вчинити так з Мар’янкою… Ні. Тільки не з нею. Її довірлива чистота не заслуговує на таке брудне заплямування. Вона того не витримає. І він також.

Новини по селах розносяться зі швидкістю вітру. І Тамарка не останню роль у тій швидкості зіграла. Уже за кілька днів Мар’янка була добре поінформована про Михайлові походеньки. Про Михайлову зраду. Вона була настільки не готовою до цієї приголомшливої новини, що спершу не знала, як і реагувати. Спантеличення, оторопіння, німий шок поволі змінювались на невимовний розпач. Михасик… її любий Михасик зрадливець?..

Розмова була болісною і важкою. Він не виправдовував себе – просто благав простити цей непростимий йому самому хибний крок… І вона нібито простила, бо вони й далі зустрічалися. Певно, що зустрічі втратили ту полегкість і світлість, якими були сповнені раніше, але Михайло сподівався на час, котрий розвіє безпорадні сутінки, що нависнули над ними.

Утім, життя готувало наступний удар… Одного ранку на лісопильні до нього підійшла Тамара. Вона розпачливо схилила голову, що було аж ніяк не притаманно їй, і жалісно повідомила, що носить під серцем його дитину.

Це стало початком кінця. Хоч насправді початком був ще той ранок, коли він прокинувся в її постелі. Правда це була чи ні, Михайлові й на думку не спало з’ясовувати чи сумніватися, але для себе він вирішив, що його дитина, його рідна кров сиротою по світові не ходитиме. Цього він не допустить нізащо. Його надмірне відчуття справедливості не дозволить такої кривди. Хай він змарнує своє життя з нелюбою йому жінкою, хай страждатиме за коханою, нехай серце його розривається на шматки, обливається кров’ю, але іншого виходу в нього немає.

Він знов поїхав до Мар’янки. Ховаючи очі, повідомив їй страшну новину. Вони мусять розлучитися… Він ще не знав тоді, що через сім років Тамара забере їхню дочку і поїде світ за очі. Він ще не знав, що доля жбурлятиме ним, як тільки захоче, і що єдиною втіхою для нього будуть спомини про Мар’янку. Не знав, що доля подарує йому ще один шанс, через п’ятнадцять років після розлуки з нею…

Але це буде пізніше. А поки що він готувався до весілля з Тамарою. Хвала Богу, що вона з сусіднього села і Мар’янці буде не так болісно, хоч насправді масштаби болю не залежать від місцезнаходження. А ще дурнуватий вислів про те, що коли очі не бачать – душа не болить… Болить.

Вони оселились у хатині поблизу лісопильні – сімейних робітників тоді забезпечували житлом. Завели невеличке господарство. І хоча щасливим їхній шлюб назвати не можна, але й поганого не було. Михайло був хорошим господарем, Тамара непоганою дружиною. Принаймні на початку. Либонь, прохолода з боку чоловіка відіграла потім фатальну роль для їхнього шлюбу.