Джессі Келлерман - Чтиво

ідеального». Про ці ляпи Сейворі попередив Пфефферкорна заздалегідь. «Якщо не буде правок,— сказав він,— буде дуже підозріло». Пфефферкорну, щоправда, здавалося, що і з тими правками все дуже підозріло, але видавнича машина складалася із багатьох частин і рухалася з такою швидкістю, що ніхто не наважився зіпсувати операцію, запитавши, чому книжка краща, ніж очікувалося.

Спостерігаючи, як «Кривава ніч» просувається до друку, він відчув дивне задоволення. Це не той роман, який він мріяв написати, але і не халтура, і його є за що похвалити, бо саме він заклав фундамент, що дозволив «Хлопцям», як їх називав Сейворі, оживити особисте життя Гаррі Шагріна. Він отримав хобі — гру у «Скраббл». Його дочка, що мимохідь згадувалася в першому романі, зіграла більшу роль. (Пфефферкорн перетворив Стаппового сина на дівчину). Колишній геній-математик перетворилася на наркомана-домушника із золотим серцем і діркою в душі, в тому місці, де бракувало батькової любові. У фінальній сцені Франческа так кричала, коли Шагрін ніс її до реанімації, що будь-хто пустив би сльозу. Пфефферкорн стривожено спіймав себе на тому, що і в самого стиснуло горло, коли читав. Як правило, письменники ставляться до своїх персонажів сентиментально. Ключове слово — своїх. Ці персонажі належали йому так само, як і Віллу. Як Дік Стапп або Гаррі Шагрін, Пфефферкорн був людиною, яка не дозволяла емоціям затьмарювати розум. У нього була місія. Обов’язок кликав.

Глава сорок сьома

т тільки не знав він, що то за місія, а обов’язок — відіслати роман, сісти і дозволити подіям відбуватися — виявився набагато важчим, ніж він уявляв. Попри все це, він намагався зробити те, що вважав за неможливе: він хотів видати книгу, яка б змінила світ. Це могла б бути велика зміна. А може, й маленька. Це могла бути така зміна, яку б він схвалив, політична або моральна. А може, й ні. Він і гадки не мав і мучився від думки, що продав свою душу. Він дивувався собі. Ніколи не був активістом. Навіть за студентських років його виступи були переважно художніми, ніж політичними. Більш того, він вирішив — хибно, як виявилося,— що душа його вже йому не належала, він продав її з крадіжкою першого рукопису. Щоб подолати тривогу, він перебрав усі вигоди, що отримав у результаті угоди з Сейворі. В шию йому більше не дихали агент, редактор та видавці. Він зміг оплатити будинок, який хотіла дочка. Це вже чогось варто, чи не так? До того ж, цілі місії необов’язково мають бути неприємними. Просто йому нічого невідомо. Та совість не вгавала. Наближалася дата виходу книжки з друку, і він відчув, що задихається від безпорадності.

Поїхав до центру міста зустрітися з Сейворі.

— Я хочу знати зміст послання.

— Це не важливо.

— Для мене важливо.

— Ти навчишся жити з невизначеністю,— сказав Сейворі.

— Знову Злабія, чи не так? Хоча б це мені скажіть.

— Білл ніколи не питав,— відповів Сейворі.— І краще, якщо і ти не будеш.

— Я не Білл.

— Тебе мучать докори сумління,— сказав Сейворі.— Цього можна було очікувати. Ти маєш пам’ятати, що влада керується найкращими інтересами.

— Але я їм не вірю.

— Вам, клятим дурням, завжди потрібно тягнути все до бісового комітету з етики. Чи не вважаєш ти нас гіршими за нацистів, що хвилювалися, як би не зачепити почуття людей? Іди додому, Арті. Купи собі годинника.

Годинника він не купив. Замість того провів кілька днів у бібліотеці коледжу, залучивши до роботи люб’язного студента (який став іще люб’язнішим, отримавши стодоларову купюру), щоб зробити копії титульних сторінок усіх головних американських газет за два тижні після виходу з друку кожного роману про Діка Стаппа. Усього набралося тисяча сторінок, і він не спав цілу ніч, виписуючи в зошита заголовки з теми. Закономірність підтверджувала його передчуття: романи Вільяма де Валле передбачали кожен поворот політичного життя Злабії з кінця 1970-х. У півдюжині випадків, коли Пфефферкорн не знайшов ані заколоту, ані повстання, що співпадали з часом публікації роману про Діка Стаппа, він вирішив, що відбулися залаштункові інтриги, інформація про які не просочується за межі певних кіл. Він закрив записник, серце шалено калатало. Він легковажно грався з долею людей, чиєї країни навіть не може знайти на малі.

Поглянув на годинник. Восьма тридцять ранку. Збіг униз шукати таксі.

Він їхав і готував промову. «Я хочу вийти з гри»,— скаже він. Або: «Досить з мене цих брудних справ». Сейворі спробує його переконати, звісно, а тоді почнуться загрози. Доведеться триматися. «Брудніть свої руки самі,— скаже він.— Я не ваш інструмент». І кілька разів повторив подумки: «Я не ваша іграшка».

Він увійшов у ліфт і натиснув кнопку верхнього поверху. «Послухайте,— почне він.— Я не ваша іграшка». Ні: «Ви, послухайте!» Так краще. Одразу ставало зрозуміло, хто несе відповідальність. Він спробував іще: один раз із іменем Сейворі, один раз без. Якщо назвати Сейворі на ім’я, то можна притиснути того до стіни і не дати жодного шансу звалити відповідальність на інших. З іншого боку, це надавало Сейворі індивідуальності, а Пфефферкорн хотів принизити чоловіка, зробити його якомога меншим, таким, якого легко розчавити. «Ви, послухайте мене!» В ритмі стакато, як постріл з револьвера. Фраза «Послухайте, Сейворі!» схожа на удар мечем. Він так і не вирішив, із чого