Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

себе перед погаслими очима світлофора. Він засунув руку до кишені куртки, вколовся гострими шипами кастета і, не виймаючи пачки, витяг зім’яту цигарку. Тицьнув у рот і припалив від запальнички з уламком перлини на накривці — єдине, що нагадувало йому про ті сни, які іноді бачив.

У тих снах він жив у невеликому будинку за тридцять кілометрів од міста, у будинку з єдиною кімнатою на другому поверсі. Йому часто снилося, як він сидить у м’якому кріслі, а довкола динаміки. І музика з того життя, що він його бачив уві сні, музика молодості:

— Усе, чого ти потребуєш…

Він припалив і скулився на вітрі, що віяв димом, він потрусив пришитими до рукавів його куртки скальпами. Над правим ліктем ще залишалося місце для одного скальпа. Для скальпа Крихітки.

— То що, — сказала я, дивлячись, як він простує в темряву безлюдної вулиці. — Якщо це все, чого ти потребуєш…

Той, що прокинувся третім, прокинувся від удару в обличчя.

— Егей, туристе, приїхав подивитися на наше місто?

Його обступили четверо — Нічні Убивці в залізних рукавичках.

— Гарне пальтечко.

— Файна краватка. Подаруєш?

Він мотнув головою, струшуючи з повік кров, і сказав:

— Ні.

— Що? — не зрозумів Нічний Убивця.

Краватка сама виповзла з його окутих залізом рук і перетворилася на ланцюг, намотаний на шию.

Пальто розпалося, показалися заклепки на куртці зі змією, що звивається на спині Раз.

— Чудова ніч.

— Мисливець?!

— Я, — сказав він.

І вистрелив, зваливши тіло одного з Убивць, мов ляльку з м'якої глини.

Розділ 5

Прокинувшись, я дозволила собі полежати і тільки потім сказала:

— Я прокинулася.

«Доброго ранку», — озвалася до мене квартира.

Живучи за влаштованим у її комп’ютер годинником, вона завжди точно знала, що означає ніч за вікном — ранок, вечір чи власне ніч.

— Каву, душ, цигарку.

«Курити вранці — шкідливо».

— Каву, цигарку і душ.

Вона наповнила чашку кавовою піною, вона пустила пару в душовій і запалила для мене цигарку, таку коротку, що я ледь відчула смак.

— Я йду!

У курточці з моїм гербом на спині.

Згасло світло, кулемети у передпокої клацнули запобіжниками — стали на чати.

— Зачинити двері.

— Бувай.

Мені потрібна була машина, а в цьому місті гроші були ніщо.

І я спустилася до підвалу, до багатоярусної занедбаної підземної стоянки, чиї нескінченні поверхи тяглися до самого Пекла.

Я запалила сірника, але морок залив його чорного смолою темряви.

Я відчинила зниклі в темряві стелі ворота і почула, як там унизу чорні тварюки впіймали мій перший крок. Вони мчали дорогою, що обвиває поверхи, і в бетонних плитах залишалися сліди від їхніх лап. Їхній подих перетворився на один нескінченний вдих — увібрати аромат парфумів, увібрати запах тієї єдиної крупинки туші, єдиної цяточки помади в мене на губах.

— Крихітко-о-о-о…

Вони мчали до мене, і коли перша з тварин опинилася на тому кінці поверху, важкі, складені зі сталевих плит ворота стали позаду, щоб мені було до чого притиснутися з криком:

— Ні!

Тварини бігли до мене.

— Кр-р-р-р-ри-ри-ри-хітко-о-о-о-о-о…

— Х-х-х-х-хо-о-о-о…

Я вистрілила, і освячена куля залишила блакитний слід у темряві.

Я смикнула за рубильник на щитку, обплетеному павутинням павуків, що полюють на нічних метеликів, і запалила світло, освітивши поверх стоянки, переповнений уже нікому не потрібними машинами.

Нікому, окрім мене.

Безлюддя. На всіх сорока рівнях я була зовсім сама.

Я торкалася капота, і машина здригалася, лякаючи мене. Я присідала перед вискалом передніх ґрат і бачила, що машина занадто стара для того, щоб розгризти бодай три кілометри дороги. Я робила крок назад, коли машина припадала на передні колеса й починала гарчати.

Тут було багато машин.

Ця мала довге тіло